Джек Лондон - Південноморські оповідання, Джек Лондон

заведений автомат. Подув вітру, здавалося, легко міг би його підняти з землі. Він і важив лише дев’яносто фунтів.

Але з нього був справжній володар атолу. В обводі мав цей атол сто сорок миль. Тільки керуючись компасом, можна було увійти кораблем у лагуну. Населення атолу складалося з п’ятьох тисяч полінезійців - усе ставні, високі чоловіки та жінки: багато хто шість футів на зріст і вагою фунтів до двохсот.

До найближчого суходолу рахували з Улонгу двісті п’ятдесят миль. Невеличка шхуна заглядала сюди двічі на рік, забираючи копру. Один лише білий мешкав на острові - і саме Мак-Алістер, поганенький собі купець та гіркий п’янюга. І він, власне, порядкував на острові, як хотів; п’ять тисяч дикунів корилися його залізній руці. Він їм скаже: прийдіть - і вони зараз же збігаються до нього; звелить іти геть - і вони йдуть слухняно та покірно. Вони ні в чому йому не перечили. Він мав велику охоту до сварки, любив аби до чого чіплятись, як звичайно старі шотландці, і безперестанку втручався в різні особисті справи. Коли королівна Нугу хотіла одружитися з Гаунау, що жив по той бік атолу,- батько дав свою згоду, але Мак-Алістер сказав «ні», і шлюб не відбувся. А то якось королю заманулося купити у найстаршого жерця маленький острівець у лагуні, та Мак-Алістер знову сказав «ні». Король завинив компанії сто вісімдесят тисяч кокосових горіхів і, не сплативши боргу, не мав права витратити на що інше хоч би один горіх.

Ні король, ні народ не любили Мак-Алістера. Скажу більше: всі глибоко ненавиділи його, і я довідався, що якось протягом трьох місяців усе населення, з жерцями на чолі, палко та марно молило богів, щоб ті заподіяли йому смерть. Найстрашніших своїх дияволів насилали вони на нього, проте він не вірив у дияволів, то й не мали ті посланці жодної сили. Ніщо, здавалося, не могло взяти цього п'янюгу-шотландця. Збирано його недоїдки, порожні пляшки з-під горілки, що він випив, шкаралупи з кокосових горіхів після нього, навіть його харкотиння, страшні закляття та замовлення говорено над тим усім,- а йому хоч би що!

Той чоловік мав дуже здоровий організм. Він не знав лихоманки, ніколи не застуджувався, не кашляв, не хворів на дизентерію; дошкульні виразки та взагалі хвороби на шкірі, що мучать у тому підсонні однаково й білих і тубільців, ніколи не приставали до Мак-Алістера. Напевне, його боронив од страшних бацил алкоголь, що ним просякло його тіло. Уявити собі, яким мікроскопічним дощем вони, спопелівши, падали додолу, коли потрапляли до спиртовими випарами насиченої атмосфери! Ніхто не любив його - бацили навіть! - а він любив віскі і жив собі спокійно та безтурботно.

Я дивом дивувався і ніяк не міг зрозуміти, чому ото п’ять тисяч дикунів стеляться під ноги тому зморщеному карликові. Просто чудом здавалося мені, що його досі не вбито.

Тутешній народ - зовсім не те, що боягузи меланезійці. Він гордий та войовничий. На великому цвинтарі, на могилах, можна побачити реліквії колишніх кривавих дій: лопати, що ними здирають сало з китів, старовинні поіржавлені багнети та абордажні шаблі, мідяні прогоничі, залізні уламки стерен, гарпуни, бомбарди, цеглини - чи не з грубок на китобійних суднах, мідяні монети шістнадцятого століття - доказ того, що сюди заходили ще давні іспанські мореплавці. Багато кораблів загинуло при берегах Улонгу. Ось іще тридцять років не минуло, як тубільці напали на китоловну шхуну «Бленедейл», що ввійшла до лагуни на ремонт, і всіх матросів вирізали. Так само загинула й команда «Сезеня», що скуповував сандалове дерево. А то раз узяли острів’яни на абордаж великий французький корабель «Тулон», що під час штилю застряв недалеко від атолу. Стався жорстокий бій, і кінець кінцем «Тулон» затоплено в протоці Ліпау. Лише капітан та жменька матросів урятувалися на баркасі. Та й іспанські монети свідчать за смерть котрогось із перших дослідників тих морів. Усе це - певні та безперечні історичні факти, записані в «Лоції Тихоокеанського півдня». Але існувала й інша історія, неписана, і я ще тільки мав її дізнатися. А тим часом я все не міг вийти з дива, чому ті п’ять тисяч дикунів не поважаться на життя дегенерата й деспота Мак-Алістера.

Якось гарячого, душного дня сидів я з ним на веранді й милувався з лагуни, що яскріла та виблискувала на сонці пишними самоцвітами. Позад нас на сотню ярдів розкинувся пальмовий гай, а далі ревіли морські вали, розпинаючись об рифи. Спека була нестерпуча. Були ми на четвертому градусі південної широти. Сонце стояло якраз над головою; лише кілька день тому воно, простуючи на південь, перейшло через екватор. Вітру не було, навіть найменшого ряботиння на воді. Доба південно-східних пасатів скінчилася раніше, ніж звичайно, а північно-західні мусони ще не почались.

- Чортзна-що в їх, а не танці! - сказав Мак-Алістер. Перед хвилиною я висловив гадку, що полінезійські танці кращі за папуаські, а Мак-Алістер, аби лише сперечатися, не погодився зі мною. Але духота була така, що не хотілося вдаватись у змагання,- і я змовчав. До того ж мені зроду не доводилося бачити, як танцюють мешканці Улонгу.

- От самі поглянете,- мовив він і гукнув тубільного хлопчину з Нового Гановеру родом, котрий був йому за кухаря й за служку разом.

- Гей, хлопче, збігай-но по короля. Щоб зараз же був тут.

Бой пішов - і повернувся з прем’єр-міністром королівським. Той стурбовано та ніяково почав виправдуватися, що, мовляв, король спить і будити його не можна.

- Король міцно, добре спить,- закінчив він.

Мак-Алістер так розлютувався, що прем’єр-міністр прожогом побіг від нас і вернувся незабаром таки з королем. Обидва були кремезні та показні, особливо король, щонайменше шість футів і три дюйми на зріст. Щось орлине було в його обличчі - він нагадував цим досить поширений тип індіян Північної Америки. Саме така врода пасувала величному санові володаря країни. Очі королеві гнівно блиснули, коли Мак-Алістер висловив йому свою волю, але він затаїв почуття образи і звелів скликати з усього селища сотень зо дві найкращих танцюристів і танцюристок. І дві нестерпучо довгі години танцювали вони під мало не вбійчим сонячним промінням. За таке от знущання його й ненавиділи, хоч йому на те було начхати. Коли танцям настав край, він, злісно лаючи дикунів та глузуючи з них, сказав їм іти геть.

Рабська покірливість гордого народу вражала й сердила.