Вільям Текерей - Ярмарок суєти - Книга 1, Вільям Текерей

родичами. Школярі на знак схвалення й симпатії заплескали в долоні. Хто б міг описати, як почервонів і збентежився Доббін, як незграбно він брав подарунок, і хто б міг порахувати, скільки ніг він настоптав, повертаючись на місце. Стрий Доббін, його батько, вперше відчувши повагу до сина, дав йому при всіх дві гінеї. Більшу частину тих грошей хлопець витратив на частування для всіх школярів, а після канікул повернувся вже у фраці.

Доббін був надто скромний, щоб допустити, ніби щаслива зміна в його житті була наслідком його власної великодушності й відваги: якимось дивом він дійшов висновку, що всі свої успіхи завдячує тільки посередництву й прихильності малого Джорджа Осборна, і відтоді запалав до нього такою любов’ю й відданістю, яка буває тільки в дітей; такою самою відданістю, яку у чарівній казці незграбний Орсон відчуває до прекрасного Валентіна, 40 свого переможця. Він обожнював Осборна й поклонявся йому. Ще до знайомства з Осборном він потай захоплювався ним. А тепер він став його служником, його собакою, його П’ятницею. Він вірив, що Осборн втілює в собі всі чесноти, що він найвродливіший, найвідважніший, найрозумніший і найвеликодушніший хлопець на світі. Він ділився з ним грішми, купував йому безліч подарунків - ножиків, пеналів, золотих брелоків, цукерок, співочих пташок і фантастичних книжок з великими кольоровими малюнками, що зображували королів та розбійників; на багатьох із них можна було прочитати напис: «Джорджеві Седлі Осборну, есквайру, від вірного товариша Вільяма Доббіна». Ці ознаки пошани Джордж приймав дуже прихильно, як і личило такому винятковому хлопцеві.

 

 

І ось лейтенант Осборн, прийшовши на Рассел-сквер того дня, на який була призначена прогулянка до Воксгола, заявив дамам:

- Місіс Седлі, думаю, що я не завдам вам великого клопоту: я запросив Доббіна, одного свого товариша, пообідати у вас, а потім піти з нами у Воксгол. Він майже такий скромний, як Джоз.

- Скромний? Дурниці! - сказав товстун і кинув переможний погляд на міс Шарп.

- Так, скромний, але ти, безперечно, граційніший, Седлі,- додав Осборн і засміявся.- Я зустрів його в Бедфорда, 41 коли шукав тебе, і розповів йому, що міс Емілія вернулася додому, що ми їдемо ввечері гуляти й що місіс Седлі вже не сердиться за чашку, розбиту на дитячому святі. Ви пам’ятаєте ту халепу сім років тому?

- Коли він геть облив рожеву шовкову сукню місіс Фламінго? - спитала добродушна господиня.- Який він був неповороткий! Та й сестри його не набагато граційніші. Місіс Доббін була вчора з усіма трьома дочками в Гайбері. Ну й фігури, скажу я вам!

- Олдермен, здається, дуже багатий,- лукаво сказав Осборн.- Як ви гадаєте, чи котрась із них не була б мені до пари?

- Овва, хотіла б я знати, кому ти потрібний з таким жовтим лицем!

- Що? В мене жовте лице? Стривайте, що ви скажете, як побачите Доббіна! Він тричі мав жовту лихоманку, два рази в Нассау і раз у Сент-Кітсі.

- Ну добре, добре. Для нас і твоє обличчя досить жовте, правда, Еммі? - мовила місіс Седлі.

На ці слова Емілія тільки всміхнулася й почервоніла. Бо, дивлячись на бліде, вродливе обличчя Джорджа Осборна, на його гарні, чорні, кучеряві й виплекані бакени, на які він сам поглядав надзвичайно вдоволено, вона думала в простоті свого наївного серденька, що ні в армії його величності, ні в цілому світі немає другого такого красеня й такого героя.

- Мені байдуже, що в капітана Доббіна довге обличчя і що він незграбний,- сказала вона.- Я лише знаю, що він завжди буде мені подобатися.

Ця її нехитра мова означала тільки те, що Доббін був Джорджевим товаришем і захисником.

- Серед моїх однополчан немає кращого товариша й офіцера,- сказав Осборн,- хоч, звичайно, він не Адоніс.- І лейтенант простодушно глянув на себе в дзеркало, але, помітивши, що міс Шарп зацікавлено стежить за ним, ледь почервонів.

А Ребека подумала: «Ah, mon beau monsieur! 42 Здається, я тебе розкусила».

Хитра лисиця!

Увечері, коли Емілія, співаючи, мов жайворонок, квітуча, як троянда, убігла підстрибом до вітальні в білій мусліновій сукні, яка мала завоювати Воксгол, назустріч їй ступив дуже високий, незграбний чоловік з великими руками й ногами, з великими відстовбурченими вухами, з коротко обстриженим чорним чубом, у погано скроєному мундирі зі шнурами і з трикутним капелюхом, які тоді носили, і вклонився так незграбно, що ніхто в світі гірше не зміг би вклонитися.

Це був не хто інший, як капітан Вільям Доббін *** піхотного полку його величності, який через жовту лихоманку повернувся з Вест-Індії, куди військова фортуна закинула його полк, тим часом як багато його хоробрих товаришів пожинали славу на Піренейському півострові. 43

Приїхавши, він постукав так легенько й несміливо, що дами нагорі не почули його, а то, будьте певні, міс Емілія нізащо не зважилася б убігти до вітальні співаючи. Її ніжний, дзвінкий голосок проник у саме серце капітана і, так би мовити, звив собі там гніздечко. Коли вона простягла йому руку, він, перше ніж потиснути її, на мить спинився й подумав:

«Та невже це та сама дівчинка, яку я ще так недавно бачив у рожевій сукенці? Того вечора, коли перекинув чашку з пуншем, якраз після наказу про моє призначення? Чи це та дівчинка, яку Джордж Осборн називав своєю нареченою? Яка ж вона стала квітуча красуня і який скарб дістався тому пройдисвітові!»

Усе це промайнуло у нього в голові, поки він устиг потиснути Емілії ручку і впустити при цьому свого капелюха.

Хоч Доббінова історія, відколи він залишив школу і аж до цієї хвилини, коли ми маємо приємність знов його зустріти, й не описана докладно, я, проте, думаю, що кмітливий читач досить чітко уявив собі її з розмов на попередніх сторінках. Старий Доббін, нікчемний бакалійник, став олдерменом Доббіном; а олдермен Доббін - полковником легкої кавалерії Сіті, яка на той час палала войовничим бажанням відбити французьку навалу. Корпус полковника Доббіна, в якому старий Осборн був тільки непомітним капралом, вшанували своїм оглядом сам монарх та герцог Йоркський, і полковникові й олдерменові надали дворянство. Його син вступив до армії, а скоро в той самий полк потрапив і молодий