Марія Ряполова - Бурецвіт, Марія Ряполова

розпалився апетит. Ми з Мережем мовчки жували одне навпроти одного хвилин п’ятнадцять, аж доки тарілки спорожніли, а животи були напхані. Слід було приступити до справи. Я набрала з мобільного номер, записаний шукачем, і дуже сподівалася, що він нічого не наплутав.

— Алло, — почувся жіночий голос.

— Доброго дня, це помешкання Мирсама Нишка?

— Так. Але зараз його немає вдома.

— Шкода. Ми дуже хотіли б зустрітися з паном Нишком, у нас є до нього важливе питання, що стосується однієї з його картин.

— Панно, він же зайнята людина, ви б краще листа…

— Моє ім’я — Лірина Сонніч.

— Звичайно, пані Сонніч, ми на вас чекатимемо.

Сонніч — моє справжнє прізвище.

— Коли?

— Я знаю, що в дідуся є вільний час після сьомої. Вам буде зручно?

— Так.

Якщо Мирсам і не схоче зустрічатися з Ліриною Сонніч, то онука тепер його вмовить, бо їй на мене подивитися цікаво.

— Вельми дякую, — сказала я. — До побачення.

— До побачення.

— Ну як? — Мереж поглянув на мене.

— Все добре.

— Здібна ж ти брехати. Лірина Сонніч…

7

— Тримайтеся гідно, — застерегла я хлопців перед тим, як натиснути кнопку дзвінка. Двері майже відразу відчинилися, і ми побачили усмішку на паличці. Тобто, це, звісно, була жива жінка, маленька, худа до дистрофії, з вузькими плечима і тонкою, наче в обпатраної курки, шийкою. На цій шийці ледь трималася голова з великим ротом, розтягнутим від вуха до вуха.

— Добрий вечір, проходьте!

Ми гурбою засипалися всередину. В руках у Бурецвіта була сповивана картина.

Посмішка на паличці повідомила нам, що її звати Зимма, що вона онука Мирсама і дуже рада бачити нас, а надто мене.

— Ви дуже схожі на свого батька, — проникливо промовила вона.

У вітальні нас зустрів сам митець, сивий дідусь з розкішними вусами і безмежним спокоєм у блакитних очах, та вірна подруга його життя, що, власне, теж являла собою посмішку на паличці, тільки значно старшу. Її звали Весніла. Попри їхню схожість, Зимма з цією пані у родинних стосунках не перебувала, бо пані Весніла була вже, здається, п’ятою дружиною Нишка.

— Це мої друзі.

Я відрекомендувала своїх супутників.

— У нас із ними одна велика спільна справа.

Нишки з розумінням кивнули.

— Ви дуже схожі на свого батька, — сказав Мирсам. Я подякувала.

— Треба перевести розмову на картину, — шепотів Мереж Бурецвітові за моєю спиною.

— Гм-кх. Кх, — розпочав шукач.

— Будьте здорові! — стали бажати Нишки.

— Ми, власне, хотіли поговорити про вашу творчість. Ну, тобто, що ви пишете, — трохи зніяковіло наводив розмову Бурецвіт.

— Картини, — підказав Мереж.

— О, ви, мабуть, хочете подивитися на останні роботи мого чоловіка? — здогадалася Весніла.

— Ну… близько, — пробурмотів Бурецвіт. Мереж ткнув його ліктем у бік.

— Так, — я всміхнулася до Весніли з виразом обличчя «ви читаєте мої думки».

— Гаразд, пройдімо, — Нишко, який весь цей час із посмішкою переводив погляд з мене на моїх супутників і назад, зробив гостинний жест у напрямку дверей.

— Я ніяковію, коли бачу відомих людей, — шепотів мені Бурецвіт.

— То опануй себе. До чого тут відомі люди, ти два дні тому навіть не знав, хто він такий.

Ми увійшли до просторої кімнати: у центрі її було встановлено мольберт із аркушем, що був увесь у якихось різнокольорових плямах і закарлючках.

— У вас чудова фантазія, — видав Мереж по кількох секундах розгубленості.

— Так… — протягнув Бурецвіт, — я люблю такі… відверті картини.

— Вам подобається? — художник здавався дуже задоволеним.

— Це дуже оригінально, — продовжував хвалити Мереж.

— Своєрідно, — підхопив Бурецвіт.

Я кахикнула.

— Таким я уявляю справжнє, вільне мистецтво, — підкріпив свої слова киванням голови Мереж.

— Відчувається пензель справжнього майстра, — додав Бурецвіт.

— Ну, власне, я тут просто пробував нові фарби, а роботи мої у сусідній студії. Радий, що вам сподобалося.

— Я кахикала, — відповіла я на їхні докірливі погляди.

Нишко від самого початку запитально косився на Бурецвітову ношу, але я не поспішала пояснювати. Ми пройшли крізь іще одні двері й опинилися, нарешті, перед полотнами Мирсама.

Найбільше мене вразила одна картина. Гарна жінка стояла у труні та у вдячному напівпоклоні притискала до грудей букети троянд. Інші персонажі були в чорному і стояли довкола труни, спиною до глядачів. Цього не було явно видно, але здавалося, що вони аплодують.

— Вона дякує глядачам за увагу, як акторка після вистави, — пробурмотіла я.

— Так, пані Сонніч.

Нишко був мною задоволений.

— Всі картини дуже гарні, — якось присоромлено зізнався Мереж.

— Вони просто надзвичайні, — щиросердно промовив шукач.

— Ну, звісно, не такі яскраві, як у попередній кімнаті…

— Лірино!

— Пане, ви поклали би де-небудь вашу картину, бо вам, мабуть, не надто зручно з нею носитися, — звернувся до Бурецвіта художник.

— Так, я її поставлю під стіну.

«Час уже», — вирішила я.

— Розгорни її, будь ласка, — сказала я шукачеві.