Софi Кiнселла - Шопоголік на Мангеттені

Крамниця! На мить мене огортає захоплення, і я хочу спитати, що там продають. Аж тут згадую обіцянку, яку дала Сьюз.

– Не можу, – з жалем відповідаю я. – Я заприсяглася своїй співмешканці нічого сьогодні не купувати.

– Співмешканці? – перепитує черниця. – А вона тут до чого?

– Вона просто дуже хвилюється через те, що я забагато витрачаю грошей…

– Ваша співмешканка керує вашим життям?

– Ну, просто недавно я досить серйозно їй у цьому поклялася. Знаєте, це, мабуть, щось на взір обітниці…

– Вона ні про що не дізнається! – запевняє черниця. – Якщо їй цього не розповідати.

Я дивлюся на неї, трохи спантеличено.

– Але ж я жахливо почуватимусь, якщо зламаю обіцянку! Ні, я краще побуду ще тут з вами, коли ви не проти, – я беру маленьку фігурку Марії, що навернулася мені на очі. – Гарненька. Де купили?

Черниця дивиться на мене, очі в неї звужуються.

– Не думайте про це, як про закупки, – озивається нарешті вона. – Вважайте, що офіруєте, – вона нахиляється вперед. – Ви жертвуєте нам гроші, а ми даємо вам якусь дещицю навзамін. Це взагалі можна не вважати за похід у крамницю. Скоріше… за акт милосердя.

З хвилину я мовчу, проймаючись цією думкою. Правду кажучи, я завжди прагну виявляти доброчинність – можливо, це саме вдала нагода.

– То… це буде щось подібне до… доброї справи? – перепитую я, щоб остаточно в цьому впевнитися.

– Саме так. Ісус і всі його янголи благословлять вас за це, – черниця міцно бере мене за руку. – Тож ідіть і оберіть собі щось. Ходімо, я покажу вам дорогу…

Коли ми виступаємо з каплички, черниця зачиняє двері й знімає табличку про «духовний прихисток».

– Ви не збираєтесь повертатися? – питаю я.

– Сьогодні вже ні, – відповідає вона, дивно поглядаючи на мене. – Либонь, на сьогодні досить.

Знаєте, недарма кажуть «роби добро – і буде добре». По обіді я їду до готелю, аж світячись від щастя після всього зробленого добра. Я, либонь, пожертвувала в тому магазині щонайменше 50 фунтів, а може, й більше! Загалом, я не хизуюся перед вами, нічого такого, але я з природи, очевидно, страшенна альтруїстка. Бо почала жертвувати гроші й просто не могла зупинитися! Щоразу, віддаючи ще трохи, я відчувала справжнє піднесення. І хоч це лише випадковість, я, зрештою, отримала за них справді гарні штуки. Багацько лавандового меду, і лавандових ефірних олійок, і лавандовий чай, – я впевнена, що він страшенно смачний, – і лавандову подушечку, з якою краще спиться.

Найдивовижніше те, що я досі недооцінювала лаванду. Я просто вважала її за звичайнісіньку траву, що росте іноді в садках. Але ця молода черниця за столом мала цілковиту рацію: у лаванди такі корисні, життєдайні властивості, що вона має увійти в життя кожної людини. До того ж лаванда від святої Вініфред абсолютно органічна, – як вона пояснила, – тож відчутно перевершує інші сорти, хоч коштує значно менше, ніж у тих численних конкурентів, у яких поштою можна замовляти всякі лавандові штуки. Власне, це саме вона намовила мене купити лавандову подушечку й додала моє ім’я до списку адресатів. Жіночка поводилася вельми настирливо, як на черницю.

Я повертаюся до «Блеклі-Голлу», і таксист пропонує мені пособити дотягти закупки: коробка з лавандовим медом досить важка. Я зупиняюсь на рецепції і даю йому чималенькі чайові, міркуючи, що тепер можна піти й любенько викупатись у ванні з новою лавандовою пінкою… аж раптом вхідні двері відчиняються. В готель заходить білява дівчина з сумочкою «Луї Віттон» і довгими засмаглими ногами.

Я витріщаюся на неї, не вірячи власним очам. Це Алісія Біллінґтон. Або, як я її називаю, ногаста сучка Алісія. Що вона тут робить?

Алісія – одна з головних менеджерів компанії «Брендон Коммюнікейшенз» (це Люкова піар-компанія), і нам ніколи не вдавалося знайти спільної мови. Між нами кажучи, вона трохи підленька, і я таємно бажаю, щоб Люк її звільнив. Кілька місяців тому він її все ж мало не турнув з роботи – якоюсь мірою через мене (я тоді була фінансовою журналісткою і написала таку статтю… ой, це, мабуть, надто довга історія). Кінець кінцем, вона просто дістала суворе попередження і відтоді справді взялася за розум.

Я знаю про це все, бо час від часу теревеню з Люковою помічницею Мел – чудовою дівчиною, яка переповідає мені всі плітки. Вона зовсім недавно говорила, що, схоже, Алісія дійсно змінилася. Не стала кращою, але працює, безперечно, сумлінніше. Задовбує журналістів, доки ті не напишуть про її клієнтів, і часто допізна засиджується в офісі, щось друкуючи на комп’ютері. Днями вона сказала Мел, що їй потрібен для ознайомлення повний перелік усіх клієнтів компанії з контактними особами. Мел похмуро додала, що, на її думку, Алісія хоче підвищення, і, як на мене, вона може мати рацію. Проблема Люка в тому, що його турбує тільки те, наскільки старанно хтось працює і які результати має, а не те, який цей хтось страшенно падлючий. Тож цілком імовірно, вона таки те підвищення здобуде і стане ще нестерпнішою.

Я дивлюсь, як Алісія заходить, і одна частина мене хоче втекти, а друга – з’ясувати, що вона тут забула. Проте я не встигаю нічого вирішити: вона помічає мене і злегка зводить брови. І – о Боже! – раптом я усвідомлюю, який, либонь, вигляд маю в цій пошарпаній сірій футболці, анітрохи, чесно кажучи, не схожій на сукню, зі скуйовдженим волоссям і розпашілим обличчям, тягнучи сумки з лавандовим медом. А вона – в бездоганному білому костюмі.

– Ребекко! – каже Алісія і жартівливо прикриває рота рукою, ніби розгубившись. – Тобі не слід знати, що я тут! Удаймо, що ти мене не бачила.

– Це… це ти про що? – питаю я, намагаючись приховати своє збентеження. – Що ти тут робиш?

– Я просто зазирнула, щоб швиденько познайомитися з новими партнерами, – пояснює Алісія. – Ти ж знаєш, що мої батьки живуть лише за п’ять миль звідси? Тож у цьому є рація.

– Он як, – відповідаю я. – Ні, не знаю.

– Але Люк суворо попередив нас усіх, – провадить далі Алісія. – Нам заборонено тебе турбувати. Зрештою, це ж ваш відпочинок!

Вона говорить це так, що я мимоволі почуваюся маленькою дівчинкою.

– Ой, та мені байдуже, – переконано мовлю я. – Коли відбувається щось таке… таке важливе… Загалом, ми вже обговорювали це з Люком. За