Альберто Войтєх Фріч - Високий Мисливець

від сміху, хоч і був у незручному становищі. І якби не поспішав так, то обов'язково висміяв би старого й послухав, як він лається та нарікає. Ви не можете уявити, який він був кумедний, коли з-під туші ягуара стирчала тільки його голова з трьома парами окулярів на лобі, з вимащеним кров'ю носом і вибалушеними очима. Його рушниця так була притиснута до тіла, що він не міг навіть поворухнути нею. Та найбільшою карою для нього буде те, що я покинув його отак лежати самого. Він, мабуть, певен, що чим більше литиме бруду і лаятиметься, тим скоріше поквапляться йому на допомогу. Однак цього разу давня тактика підвела його. Тепер він має час і можливість спокійно поміркувати, чий то був постріл, і дійти висновку, що не все те, що падає з неба, дає задоволення. Тільки йому, певно, доведеться довгенько лежати, перш ніж пощастить якось зарадити собі. А не пощастить, то почекає до ранку, доки ми прийдемо і допоможемо.

— І ви справді залишили його в такому стані самого, Караї? І не сказали нам про це одразу, щоб ми допомогли йому? Що ж вас могло так нажахати?

— Навіть якби я розповів про все одразу ж, як кінь приніс мене сюди, це однаково нічого б не дало. Туди ніхто не наважився б піти. За мною гналося дике стадо. Воно, певно, довго кружлятиме в тих місцях і, може, десь аж надвечір посуне на інше пасовисько.

— Дике стадо! — вигукнув Алонсо. — Ви знайшли його слід?

— Ні, стадо само знайшло мій слід, і, повірте, мені було не до сміху.

— Але ж ви могли його спіймати! Скільки в ньому голів?

— Цього я не можу сказати. — Не мав часу не тільки рахувати биків, а навіть як слід роздивитися їх. Бачив тільки хмару куряви і гострі роги. Бики мчали клином завширшки кількасот метрів. А їх там був, напевне, не один ряд!

— Авжеж не один! У першому ряду йдуть тільки найстарші бики, за ними — молодші, і тільки потім біжать корови й телята. От якби Мальгейрос добре заплатив за ту худобу! Ви здибали стадо на його землях чи на індіанських? І яке тавро мала худоба? Правда, цього ви, мабуть, не помітили.

— Атож, цього я не бачив, але думаю, що тавра не було зовсім, бо тут уже кілька десятиріч ніхто не таврував дикої худоби. Певно, стадо належить індіанцям, бо весь цей край з усією живністю їм подарував бразільський уряд за допомогу у війні проти парагвайського тирана Лопеса. По закону вся потаврована худоба належить індіанцям, але Мальгейрос плював на закони. Пропозицію спіймати стадо він, мабуть, прийняв би і пообіцяв би винагороду. Та чи справді виплатив би її, то ще баба надвоє ворожила.

— Від індіанців я дістав би ще менше. У них взагалі нема чим платити.

— Хіба що частиною спійманої худоби.

— І на додачу кулею сорок четвертого калібру! — засміявся Алонсо. — Але не в тім річ. Я просто хочу показати, чого мене навчили корентинці. Спробував би зробити це тільки задля того.

— Ну, наскільки я знаю, тутешні індіанці зовсім не вміють ловити дикої худоби і поки що їхні спроби вполювати стадо були безуспішні. Коли я пояснював Байджокігі, які переваги матимуть вони, збільшивши поголів'я свійської худоби, вождь казав, що його люди можуть тільки вряди-годи підстрелити на м'ясо якусь заблукану корову чи бика, а шкуру потім продати. Якби індіанці пообіцяли винагороду, ти обов'язково дістав би її. Крім того, ти можеш домовитися, щоб вони допомогли відігнати твою частину худоби до Порто Браги або до фортеці Куїмбри, а там вигідно продаси її. А що, власне, потрібно тобі, щоб спіймати таке стадо?

— Якщо стадо велике, треба голів сто свійської худоби, найкраще — волів.

— Гм, стільки волів у індіанців навряд чи набереться. По-моєму, в обох селищах у них не більше п'яти десятків биків і волів для запрягу. Адже червоношкірим для роботи воли, власне, не потрібні. А дійних корів у них не більше дюжини. Молока вони не п'ють, бо це, на їхню думку, дитяча їжа, а сир у Шувараді роблять рідко.

— Якщо це їздові воли, їх вистачить і менше, тільки щоб на кожному сидів погонич. Зрештою, може, цього й не знадобиться. Чи не позичив би вам свою худобу Карліто?

— Не знаю, чи захоче він ризикувати. Але запитать можна. А що тобі іще треба?

— На кожних сто голів — одного пастуха. На цьому вже індіанці знаються. А головне — простору загорожу десь поблизу, щоб загнати в неї стадо, коли ми його спіймаємо.

— А скількох людей тобі потрібно для самих ловів?

— Я упораюсь і сам, — гордо промовив Алонсо, — хіба що здибаю стадо занадто далеко від загорожі. Тоді потрібна буде допомога кількох метких хлопців на конях, та ще й з запасними кіньми, щоб заманити стадо ближче до загорожі. Це могли б зробити оті волоцюги з Ріу Гранді, котрі, як кажуть, Прийшли, на допомогу Мальгейросові.

— Ти вже теж знаєш про це, Алонсо? — здивовано спитав Джуліус. — Я гадав, що це велика таємниця, а про неї, бач, знають усі.

— Вони для цього не підійдуть, — зауважив Караї. — Але тут є й інші хлопці з Ріу Гранді — добрі вершники і порядні люди, які мають намір поселитися в цьому краї. За ватажка у них полковник Фейхоо. Я розмовляв з ним в Олімпо і тепер маю зустрітися десь тут. Його син Альваро — один з найкращих наїзників і приборкувачів коней, а їхні люди, кажуть, нічим їм не поступаються. До селища вождя Наувільйо звідси не більше, як півдня швидкої їзди, там є велика загорожа ще з давніх часів, коли індіанці мали гарні господарства. Правда, ту загорожу треба трохи полагодити, але якщо вдасться зацікавити вождя, це зроблять за кілька днів. Наувільйо завжди був проти плантацій, що їх завів Байджокігі в Шувараді, і, власне, через це плем'я поділилось, але скот його люди розводять.

— А чому він не хоче, щоб його народ зажив осіло і заклав плантації? Адже це було б людям тільки