Йос Ванделоо - Небезпека

— Вам негаразд? — запитує Дюпон.

— Та почуваю себе поганенько.

— Це мине.

— Думаєте?

— Звичайно. Не хвилюйтеся, скоро вам полегшає.

— Можливо.

— От тільки виберемося з цієї в’язниці.

— Так, можливо, — погоджується Бентінг.

— Побачите. Як тільки зуміємо десь сховатися, все піде на краще. Знайдемо десь собі острівець і чекатимемо одужання. Ви ж у цьому не сумніваєтесь?

— Та ні, звичайно, ні, — стомлено каже Бентінг.

— Ми повинні дістати змогу знову вільно дихати, тоді, я певен, усе піде на лад, — рішуче заявляє Дюпон.

«Мабуть, і справді, — думає Бентінг. — Мені погано через це оточення — палата, ліжка, медичні процедури, чужі люди. У звичайній обстановці я б швидко одужав. Мій страх дуже перебільшений. Іноді від звичайного грипу людина почуває себе вкрай хворою і слабкою, а хіба ж при цьому є небезпека для життя?»

— У вас вистачить сили спробувати сьогодні ввечері? — питає Дюпон.

— Вистачить, — квапливо відповідає Бентінг. — Я думаю, це швидко мине.

— Та й я ж вам те саме кажу.

Це, напевно, тільки тимчасове погіршення. Якась сонливість напала. Швидко мине…

Далі вони лежать мовчки, чекаючи медсестри. Бентінг хвилюється більше, ніж будь-коли, він вагається, надію змінюють сумніви. Найменше він упевнений у тому, що вдасться втекти з лікарні. А якби вдалося, то далі все пішло б само собою. Подумавши, Бентінг усвідомлює, що вже потихеньку обміркував, куди йому податись у місті. Дивно. З одного боку, цей план іноді ввижався йому неприйнятним, з другого — він чіплявся за нього, як потопельник за соломинку. Він сподівався, що, покинувши цю похмуру палату, одразу ж почує себе краще й поступово зовсім одужає. Це стало навіть більше ніж надією — потаємною певністю, чимось на зразок твердого переконання. «Якби тільки я не почував себе тепер таким хворим!» — майнула думка. І все ж таки його щось гнітило.

Дюпон, навпаки, за всіма ознаками був спокійний. Він остаточно зважився. І тепер чітко знав, чого хоче і як це відбудеться. Досі він нервувався і часто був збуджений, але тепер, прийнявши рішення, лежав собі й спокійно чекав зручної хвилини. Він був цілком урівноважений, навіть непомітно всміхався — задоволено, так наче все уже лишилося позаду, мов страшний, гнітючий сон.

На смерканні сестра принесла вечерю, Через півгодини забрали посуд. Усе як звичайно. Ще через годину повернулася з професором: останній огляд, зміряно температуру, зроблено уколи. Все підготовлено на ніч. Коли професор і сестра йшли з палати, двері ще годину лишалися незамкнені.

Цією годиною й хотів скористатися Дюпон. Ось сестра вже вивезла в коридор столик на коліщатах. Дюпон і Бентінг обережно підвелися з ліжок. Трохи постояли, схвильовані серйозністю свого рішення. Бентінг відчував втому й кволість, але! не хотів цього показати. Може, йому все ж таки краще було б залишитися? Проте він таких запитань собі не ставив, щоб не перешкоджати задуманій справі. Він просто не хотів про це думати. Перший крок зроблено. Дюпон — не та людина, яка може повернути назад. І Бентінг пішов за ним. Добре змащені двері відчинилися нечутно. Не рухаючись, обидва застигли на порозі. Коридор стояв порожній, мов нічний бульвар. Вони були схвильовані, дихали часто, неспокійно. Бентінг тримав під пахвою пакунок. Поміркувавши, він завбачливо прихопив із собою запас ліків, які могли знадобитись їм у перші дні на волі.

Вони обережно рушили коридором. Праворуч він упирався в глуху стіну, оздоблену мозаїкою. Ліворуч вони побачили вдалині подвійні двері. В обох ніби заклякли м’язи, і ноги не хотіли згинатися, зате ступні стали чутливими і м’якими, як мох. Час від часу паморочилося в голові, хвилею накочувалася раптова млість, але вони не здавалися. Виявилося, що двері замкнені, Вони збентежено переглянулись, потім Дюпон зробив заспокійливий жест: цього, мовляв, слід було чекати. Не можна, щоб перша-ліпша перешкода їх затримала. І він почовгав далі ясно-білим коридором. Бентінг плентав позаду. По обидва боки тяглися ряди дверей. Вони спинилися біля тих, де висіла табличка «Лабораторія». Ці двері були незамкнені. Дюпон і Бентінг увійшли. За дверима було темно. Вони постояли, поки очі звикли до темряви. У протилежній стіні теж побачили двері. То був склад, звідки починався ще один коридор. Вони йшли швидко, нервово. Ось перед ними ліфт. Дюпон натиснув кнопку. А може, все це їм тільки снилося? У півтемряві засвітилася стрілочка. Почулося гудіння, ліфт наближався. Вони намагалися рухатись нечутно, Поки що все йшло гаразд. Добре, що було ще рано, бо вночі в порожньому будинку найтихіше шарудіння лунало б, як грім.

Бентінг хотів натиснути кнопку першого поверху, але Дюпон затримав його руку.

— У підвал, — прошепотів він, натискаючи нижчу кнопку.

Ліфт, посмикуючись, почав спускатися. Цікаво — коли помітять, що їх немає? У підвалі було вогко й холодно. Навпомацки вони шукали дорогу далі. Ось іще коридор, тьмяно освітлений малесенькою лампочкою.

— Тепер у гараж, — прошепотів Дюпон. — Ви розумієте навіщо.

Гараж був тут-таки, в підвалі. В ньому стояли дві блискучі машини швидкої допомоги, хоч місця вистачило б і на десять. Машини були завжди готові до виїзду, Дюпон це добре знав. У другій машині стримів і ключ запалювання. Можна було сідати і їхати. Двері гаража стояли відчинені. Надворі денне світло вже зникало в ранніх сутінках дощового надвечір’я. Лампа над входом до гаража відкидала жмутик тьмяного світла. Бентінг обережно висунув голову у віконце, щоб подивитися, чи немає кого поблизу.

Мотор захурчав зразу. Дюпон тихенько вивів білу машину надвір. Досвідчений водій, він не шукав педалі акселератора, не робив зайвого шуму. Мотор працював рівно. Бентінг тремтів від напруження, був схвильований і збуджений.

— Мені холодно, — мовив він.

Дюпон був спокійний, для нього все це означало лиш одне — визволення.

— Скоро все буде гаразд, — відповів він.

Вони поїхали через парк до шосе. Тут Дюпон увімкнув фари. Ще мить — і вони опинилися в самій гущавині потоку машин, які швидко і майже безгучно мчали до червонястих вечірніх вогнів недалекого