Йос Ванделоо - Небезпека

Дюпон зупинив машину на тихій вулиці біля самого центру, в одному з кращих районів міста. Вони стояли перед багатоповерховим будинком, в якому була його квартира. Дюпон зі скреготом потяг на себе ручне гальмо. На вулиці було темно. Лампи давали мало світла. Довелося перечекати, поки зник за рогом якийсь випадковий перехожий. Звідкись долинали звуки радіо. У будинку по той бік вулиці світила настільна лампа. Мерехтів голубуватий екран телевізора. Рухалися якісь нерозбірливі й наче нереальні зображення. Вулиця попереду блищала, мов залізнична колія.

Дюпон вийшов з кабіни. Він мав чудний вигляд — був у піжамних штанях і в білому халаті. Халат знайшовся в машині. Це була дуже доречна знахідка. Зайшовши до під’їзду, Дюпон натиснув кнопку дзвінка поряд з власним прізвищем. Кнопок було п’ять. Його квартира була на п’ятому поверсі. Він напружено чекав відповіді, серце в нього калатало. Що, як її немає вдома? Він підійшов до переговорного пристрою, відкрив рот. Нагорі хтось озвався — і ось він чує трохи хрипкий голос дружини:

— Хто там? — гукає вона.

Він усміхається. Щаслива мить. Він навіть забув, що треба відповісти.

— Хто там? — гукає вона знов. — Я вас слухаю.

— Це я, — каже він схвильовано. — Ти мене чуєш? Це я. Я пішов з лікарні. Я бачив тебе вдень у саду. Слухай добре, що я тобі скажу.

Він чує, як вона вмикає автомат, щоб відчинити йому двері.

— Ні, постривай. Ти повинна спершу вислухати мене, Єво, — поквапно каже він. — Чуєш? Це дуже важливо.

— Піднімайся скоріш нагору, — відповідає вона. — Сідай у ліфт.

— Ні, — каже він майже благально. — Так не можна, ти повинна зрозуміти, ти повинна уважно вислухати мене, гаразд? Я не можу піднятися, ти знаєш, що я хворий, і це небезпечно. А тут зі мною ще товариш…

Він на хвилину замовкає. По тротуару плентає якийсь чоловік. З цікавістю дивиться на машину швидкої допомоги, але не спиняється. Дюпон чує, як він іде далі, І тоді говорить швидко, схвильовано:

— Не спускайся вниз, Єво. Але ти повинна допомогти мені, треба швидко зробити для мене одну справу. Розумієш?

— Так, розумію, — відповідає вона. — Але чому…

— Тоді слухай, Єво, — провадить він. — Поклади для мене в ліфт дещо з одягу, два костюми, чуєш? І дві пари черевиків, для мене і для мого друга, для Бентінга, ти вже чула це прізвище. Якусь білизну, сорочки і носові хустинки. Ти добре зрозуміла?

— Зрозуміла, — відповідає вона. — Але чому ти не зайдеш? Нічого ж не станеться. Я приготую каву.

— Ні, тільки не тепер, Єво, поквапся, — каже він нетерпляче. — І нічого не думай. Це дуже небезпечно. Я скоро повернуся здоровий, ось побачиш.

Тим часом йому раптом стало холодно й тривожно. А що, як вона не зрозуміє, все переплутає? Непевність опановує його, він тремтить, на плечі лягає важкий тягар утоми.

— Ти ще тут, Гаррі? — боязко запитує дружина.

— Так, я чекаю одягу. Поклади також трохи грошей, мені вони згодяться. Але поквапся, Єво, бо інакше нам буде непереливки. Все це поклади в ліфт. Двері в ліфті залишиш нагорі відчинені, щоб ніхто інший не зміг скористатися ним. Я почекаю трохи в машині, а ти зроби все це якомога скоріше.

Він почув, як у пристрої клацнуло. Тоді повільно пішов назад до машини й не сів, а насилу втяг своє тіло в кабіну. «Якби тільки все вийшло гаразд», — подумав він.

Бентінг запитливо глянув на нього.

— Все буде добре, — сказав Дюпон заспокійливо.

Він поклав руки на кермо, але тут же зняв, помітивши, як вони тремтять. Бентінг не повинен бачити, що він нервується.

— У нашому розпорядженні година, перш ніж там виявлять, що нас немає, — каже він.

— Це в найкращому випадку, — зауважує Бентінг, — адже може статися й щось непередбачене. Припустімо, хтось несподівано зайде до нашої палати. Чи пошлють у гараж шофера швидкої допомоги. Тоді вони відразу розгадають наші наміри.

— Звичайно, — погоджується Дюпон.

Неспокій виганяє його з машини. Він іде назад до під’їзду і знову тисне кнопку. У відповідь чує голос дружини:

— Слухаю!

— Це знову я, — каже він. — У тебе все готове?

— Майже, — відповідає вона.

— Не забудь сорочки й черевики, — нагадує він. — І шкарпетки, і гроші. Капелюх теж.

— Гаразд, я все зроблю, — каже вона.

Він відчуває, що дружина не зовсім розуміє, в чому річ. Все це для неї справжня загадка. Але йому приємно, що вона з такою готовністю слухається його.

— Все уже в ліфті, — нарешті повідомляє вона.

Дверний автомат гуде.

— Дякую, Єво, — зворушено каже він. — До побачення, до скорого побачення. Виглянь у вікно.

Він заходить у коридор і натискає кнопку ліфта. Противага йде вгору. Ліфт зупиняється перед ним. Він відсовує ґратки, відчиняє двері. Зверху на купці одягу лежить портфель. Дюпон бере портфель, хапає одяг. Вибігши на вулицю, кидає усе на сидіння поряд із Бентінгом. Потім знову біжить по черевики та решту речей. Коли нахиляється, щоб узяти їх, відчуває нудоту й запаморочення. Перед тим як сісти в машину, він дивиться вгору, де Єва підійшла до вікна, і махає їй рукою. Видно, як вона хоче щось сказати, але він заперечливо хитає головою, сідає в кабіну й зрушує машину з місця.

Тепер, коли вони знов їдуть, він трохи заспокоюється. Напруження спадає. Зате по всьому тілу розливається незвичайна млість, він насилу долає її. Він відчуває, як хвороба напосідає на нього, але заганяє її кудись усередину, кусаючи губи і всміхаючись до Бентінга, який тремтить поряд з ним.

В алеї парку вони перевдягаються. На Бентінга костюм трохи завеликий, але то нічого. Дюпон нарікає, що черевики йому муляють. Це ж скільки часу пролетіло відтоді, як він носив черевики! Вони діляться грішми. Їх виявляється чимало.

— Тепер, Фреде,