Йос Ванделоо - Небезпека

стоять так, мабуть, уже давно. Дивно, що він їх раніше не помітив. Здається, вони дивляться на нього. Чоловік — то тутешній садівник. В руках у нього лопата, недалеко видніється газонокосарка. Садівника Бентінг уже знав. Він часто бачив, як той працював у саду, стежив за його розміреними, неквапливими рухами.

Бентінга зацікавило, хто ж та жінка. Огрядна, вже не молода. Якесь неприродно жовте волосся, повне материнське обличчя. Ось вона підіймає догори руку, махає. Бентінг обертається до Дюпона, що лежить, втупивши погляд у стелю, — тепер це улюблена його поза.

— Там у саду якась жінка, — каже Бентінг.

Дюпон не відгукується. Схоже, що не дочув.

— Там унизу стоїть якась жінка і дивиться сюди, — голосніше повторює Бентінг.

Дюпон у задумі підводиться. Нарешті увага в ньому прокидається. Він сповзає з ліжка, човгає до вікна.

— Це вона, — каже він здивовано, з полегкістю в голосі.

— Хто вона? — питає Бентінг.

— Моя дружина, звичайно, — відповідає Дюпон.

Жінка, як видно, помітила за вікном другу постать. Вона знову енергійно замахала до них.

Дюпон усміхається й махає рукою у відповідь.

— Мабуть, чималого хабаря дала йому, — зауважує він, звертаючись більш до себе, аніж до Бентінга.

Жінка схвильована, вона хоче підійти ближче, але садівник не пускає її, показуючи жестом у другий бік — у напрямі до головного входу. Йому явно не хочеться, щоб її тут побачили. Дюпонова дружина зволікає ще трохи, махаючи їм, потім вони з садівником повертаються і йдуть геть. Через кожні три кроки вона озирається і підносить руку вгору. Ось вона зникає за кущами. Але ще якийсь час за ними голубіє її плаття.

Дюпон усміхається. Вперше за довгий час на нього зійшло почуття спокою й безтурботності.

Вони йдуть назад до ліжок. Через силу вмощуються на них. І лежать далі, лежать годинами, дивлячись на стелю.

Розділ третій
ЖИТТЯ В КАМЕНІ

Годинами лежать вони горілиць, втупившись у стелю, ніби замерзли чи скам’яніли. Їхні мляві тіла наче вже позбавлені будь-яких почуттів, байдужі і до часу, що тягнеться над ними.

Але десь у потаємній глибині душі Дюпон відчуває тривогу, яка дедалі наростає, і в голові у нього зринають усе нові неймовірні плани. Побачення з дружиною збудило у нього в підсвідомості протест, розчарування, опір. Він наче знову став хлопчиськом, тільки обтяженим роками. Радість вільного, безтурботного життя. Його огрядна дружина. Її шкіра, схожа на натуральний шовк. Минулі часи — літо за літом, палкі, гарячі ночі. Муки від того, що все це потонуло в імлі недосяжності. О, як він прагне вирватися з цієї палати, з цієї задушливої, просякнутої сумним цинізмом атмосфери. Він починає розмовляти з Бентінгом. І знов оповідає йому жахливі речі, що викривають людину. Це тисяча правдивих оповідей, у які важко повірити, а проте вони не створені фантазією і жорстокі лише завдяки фактам; вони обвинувачують людину — цього тупого і дріб’язкового дикуна. Бентінг слухає його запальні, гарячі промови. Він уже перестав опиратися цій сильній особистості з її гострою ненавистю до несправедливості, до маленьких жорстокостей нашого такого здорового, такого впорядкованого суспільства.

Дюпон розповідає Бентінгові про різні події, жахливі саме нерозумінням між людьми і розсудливою жорстокістю. Він говорить спокійно, незворушно, ніби читає з книжки. Але в книжках про таке майже ніколи не пишуть. Це було б надто сумно і потривожило б душевний спокій читача. Ми куди щасливіші, коли нічого не знаємо, тому й краще всього цього не знати.

Дюпон — дивна і велична постать. Досі Бентінг його як слід не знав. Він вважав його просто веселим, балакучим колегою, з яким йому рідко траплялося спілкуватись. Взагалі, як мало знаємо ми один одного! А Дюпон — це зовсім не той Дюпон, якого знають усі. Іноді він страждає, бачачи, що перед ним діється. Це його ранить, він стоїть цілком безпорадний зі своїм бунтарством, дивиться і не розуміє, бо на споді в ньому завжди криється доброта.

Нещасливий випадок з реактором і його тяжкі наслідки роздмухали в душі Бентінга оті гострі суперечності, довівши їх до крайньої напруги. В останні дні у нього було надто багато часу про все подумати. Людина емоційна й дуже суб’єктивна, він обрав собі позицію і обстоює свої переконання. А у хвилини просвітлення старанно снує павутиння планів. Він не погоджується з такою долею, з цим категоричним вироком, із цим довгим і повільним умиранням у білій в’язниці. Іноді щось нашіптує йому, що все знову залагодиться. Що зрештою все закінчиться добре, аби тільки він вирвався з цього гнітючого оточення, де блукають у своєму захисному одязі сестри, недоторканні й мовчазні, як духи. Тому він ладен піти на будь-який ризик. Він повинен холоднокровно й розважливо здійснити свій план. А поки що нерухомо лежить, дивлячись угору, і напружено чекає. Дюпон уже здогадується, що Бентінг готовий піти за ним: він розтлумачив йому все детально й досконало і зрештою зумів розвіяти його недовіру. Тепер вони разом очікуватимуть зручної нагоди.

Обидва вони день за днем визирали крізь грати своєї клітки, палко тягнучись до життя, що буяло за нею, і до тих надій, які воно з собою несло.

А тим часом Бентінгові знову погіршало. Якоюсь напругою стягло нутрощі, від внутрішнього тремтіння стало паморочитися в голові. Напади гнітючого суму сповнювали серце крижаним холодом.

Дюпон став дуже чуйним, пильним і уважним. Він зразу побачив, що Бентінгові погано. Може, той злякався? Може, його, зрештою, відстрашив їхній план втечі та її можливі наслідки? Від Бентінга всього можна чекати. Надто багато він думає, розмірковує, зважує. Надто багато побічних обставин намагається врахувати. Тимчасом як головне — це якомога скоріше втекти звідси. Далі від цієї клятої палати, де гірше, ніж у тюрмі. Від цих стін, між якими зроджуються тільки сумніви й розпач. Де все напружено й тупо чекає невідворотної, фатальної розв’язки. Оточення тут повільно ковтає людей, гризучи їх меблями, мов зубами. А може, ця палата — порожній шлунок, де ліниво