Йос Ванделоо - Небезпека

вам колись і самому, зрештою, щось зробити. На світі ви завжди один. І коли до чого дійде, ніхто вам не допоможе.

Хвилину він мовчить. І тут стає очевидно, хоч і з деяким запізненням, що голос його уривається і він страждає від задишки. За вікнами ріденькою хмарою висить час. Шелестять листям і всміхаються тополі, А якщо добре прислухатись, то можна почути навіть гуркіт поїзда.

— І ви ще їм співчуваєте, — з презирством каже Дюпон.

Удосвіта наступного (вже десятого) дня Альфред Бентінг лежить, дослухаючись до звуків, що зрідка долинають знадвору. Чути, як шелестить мжичка, сіючись на дахи й вікна. Сіре небо опустило свою похмуру долоню низько над землею.

Дюпон неспокійно совається у напівсні, це наслідок постійної тривоги. Щоранку Бентінг прокидається, відчуваючи страшенну млявість і пригніченість.

Протягом дня йому іноді стає краще.

Професор Венс і одна з сестер заходять до палати й беруться до свого повсякденного діла. Бентінг уже напам’ять знає, що буде за чим. Він, не дивлячись, вгадує їхні рухи, точно знає, яку вони беруть тепер скляночку або ампулу, як довго трястимуть пляшечку, скільки насиплють порошку. Лише зрідка вони роблять якусь нову процедуру або дають ліки, що їх досі не було. А так день у день відбувається той самий незмінний мовчазний церемоніал.

Дюпон прокидається із зітханням, більше схожим на стогін. У нього мішки під очима. Не рухаючись, він холодно стежить за всім, що діється в палаті. Руки й ноги в нього наче свинцеві. Дихає він часто й важко, мов собака у спеку. Професор піднімає проти світла шприц, наповнює його густою речовиною. Він величний, мов священнослужитель, але на губах у нього кам’яна нерухомість.

Як завжди, друга сестра приносить сніданок. Вона знає, що обидва хворі їдять погано, тому їжі мізерно мало. І все ж на тарілках щоразу лишається недоїдене. Так ніби це в зоопарку служник приходить у клітку годувати двох великих, геть зачахлих птахів.

— Я все-таки думаю, що нам слід почекати ще, — каже Бентінг згодом, коли вони лишаються на самоті. Він і сам не знає, чому в нього виникла така думка. Може, тому, що він такий знесилений, а може, йому просто хочеться підбурити свого товариша на суперечку.

— Почекати? — єхидно питає Дюпон. — А навіщо? Ви знаєте, що означає чекати? Чекання — це розважливість слабких. Мені смішно це навіть чути.

Він жорсткий, колючий, різкий.

— Може, ми краще помовчали б? — невпевнено каже Бентінг, та слова його звучать непереконливо.

Дюпон гнівно підводиться з ліжка. Він тепер просто не може мовчати.

— Мовчати? — перепитує він. — Атож, мовчати. Ще одне чудове слово, таке тихе та мирне. Бути завжди совісним і мовчати, заплющивши очі. А знаєте, Бентінг, що таке, власне кажучи, мовчання? Це стриманість боягузів.

— Я зовсім не боягуз.

— То вам здається. Кожен — боягуз, тільки про це не знає. У боягузтва нема протилежної якості, тому самі ви ніколи його не помітите.

«Бути завжди совісним і мовчати, заплющивши очі, — подумки повторює Бентінг, — вдавати, ніби нічого не чуєш і не бачиш. Не покладатись ні на кого і ні на що. Так усі роблять, і, може, в цьому єдина можливість бути хоч трохи щасливим. Але ти на це не здатний, тому щасливим ніколи не будеш. Хіба тільки в ту мить, коли ти самотній, спалахне в тобі іскорка щастя, яка зразу й погасне, тільки-но з’явиться хтось сторонній».

Він лежить з цими думками, а гарячкові, гнівні тиради Дюпона пролітають повз нього, і йому навіть дивно, що вони його не досягають. Слухаючи, як Дюпон пошепки, затинаючись від задишки, збуджено й злісно виголошує промови про справедливість, Бентінг не може не посміхнутися. Мабуть, Дюпонові нема потреби щось вигадувати, коли він час від часу картає їхніх ближніх за нелюдяність.

— Можна розповісти тисячу страшних історій, які доводять, що кінець кінцем ми завжди виявляємось невинними жертвами, — заявив Дюпон.

І вмить роздратувався, побачивши, що Бентінг слухає його з незворушним спокоєм. А тим часом то була тільки видимість, бо Бентінга дуже зацікавили Дюпонові міркування, а його щирий бунт, можливо, навіть захопив. Проте Бентінг не дає цього взнаки, надто він замкнута людина, щоб відразу пристати на перше-ліпше нове міркування. Захопитися чимось він може, але переконати його важко. Можливо, що він від природи схильний вичікувати і його нелегко зрушити на діло, коли в цьому, на його погляд, немає обґрунтованої потреби.

— Усі люди — себелюбці, — каже Дюпон. — Це тільки нам відмовляють у праві самим про себе подбати. Навіть у такому серйозному становищі, як тепер, коли йдеться про наше життя.

І знову Бентінг змушений визнати, що Дюпон має рацію, що є в нього особливий хист виставити подію чи проблему під несподіваним кутом зору. Він може змістити акценти, скерувати світло на тіньові сторони, може й згладити гострі грані. Виходить, що Дюпон набагато розумніший, ніж можна було сподіватися. У нього вроджена, природна жадоба до життя, і в той же час він може раптом потонути в цілком несподіваних песимістичних висновках. «Чудова він людина», — думає Бентінг. Йому доводиться визнати, що присутність Дюпона і, можливо, його все більший авторитет йому приємні.

Пополудні Бентінг знову підвівся з ліжка, почовгав до вікна і сів на стілець подивитися, що діється надворі. Всю місцевість наче промили й висушили. Вологе сонце прогнало і мжичку, і сірі хмари.

Бентінг відчуває, як недуга кружляє у нього в тілі і аж дзвенить там, мов дзиґа. Він слабкий і нетвердо тримається на ногах. Перед очима часом виникають фіолетові плями, у вухах наче вода дзюрчить. Знов страшенно тягне блювати, навіть на порожній шлунок. Хочеться впасти на підлогу й не підводитись. Ніколи більше не вставати, закам’яніти, стати позбавленою почуттів річчю. Але в спустошеному тілі ще жевріє вогник, ще збереглася якась енергія відчаю, що спонукає на опір.

Бентінг дивиться у вікно на сад, на квітники та вузенькі алеї. І раптом відчуває, що там хтось стоїть і дивиться сюди. Справді, онде двоє — чоловік і жінка. Вони