Йос Ванделоо - Небезпека

завжди зажурений вигляд, той без кінця сміється, навіть коли треба плакати. Дозвольте мені вам сказати, Дюпоне: ви старієте. А отже, стаєте негарним, безсилим, безпорадним і обтяжливим. І тоді придумуєте собі якусь позитивну якість — мовляв, ви стали мудрішим і розсудливішим. Насправді ж ваш розум далеко відстав від тіла. Правда, тіло людина вживає частіше, ніж розум, і тому воно зношується раніше. Але обоє котяться по похилій площині, можете бути певні.

— Я ще не такий старий.

— Я мав на увазі не тільки вас. Я міркую взагалі.

— І все ж таки я більше бачив у житті, ніж ви, І маю більший досвід.

— Може, й так. Але не забувайте, що досвід приходить тоді, коли він уже непотрібний. Досвід завжди спізнюється.

Дюпон щось несхвально бурмоче. Розмова йому набридла. Позіхнувши, він лягає горілиць. Бентінг обережно сповзає з ліжка, йде постояти біля вікна. Лікар це заборонив. Рухатися слід якомога менше. Спокій і відпочинок. Але Бентінг жадібно дивиться у вікно. На малесенький світ унизу. Звичайний буденний світ…

Професор Венс приписав обом пацієнтам лікування десенсибілізаторами. Тепер він пробує досягти кращих результатів, впорскуючи їм кістковий мозок. Це тяжка процедура, а надто за такої серйозної хвороби. Ще він покладає надії на повторні переливання білих кров’яних тілець. Але Венс добре знає, що все це — тільки експерименти, щоденні дрібні акти розпачу, які не можуть урятувати цих приречених.

Перший, той, що дістав найвищу дозу опромінення, зміг прожити лише кілька днів. Розтин його тіла показав приголомшливу картину. Ці двоє одержали меншу дозу, але їхній стан так само безнадійний. Тільки й того, що хвороба затягнеться надовше. Бувають короткі проміжки справжнього або позірного поліпшення. Але останні аналізи показали, що будь-якого реального одужання немає, навпаки — кількість внутрішніх крововиливів збільшилась, а у випорожненнях з’явилася кров. Професор Венс зв’язався із зарубіжними фахівцями й тепер чекає від них порад. Він співчуває своїм пацієнтам. «Вони помирають повільно, як квіти у вазі», — думає він.

Зрештою, професор — людина лагідна. Дуже лагідна.

— Не слід занепадати духом, — каже він хворим. — Незабаром вам покращає.

А Дюпон знову гне своєї:

— Я вас не розумію, Фреде. Ви боїтеся піти звідси. Вам би й хотілося, але ви турбуєтеся за інших. За всіх отих чужих людей у місті, яких ви, хто знає, може, й справді трохи опроміните. Ви турбуєтесь про дикунів, які мешкають он у тих будинках і квартирах. А чи ви коли цікавилися, що вони роблять один одному і які вони взагалі є? Як себелюбно животіють у своєму повсякденному оточенні? Так от, знайте: всі вони з ранку й до вечора живуть, як нікчемні тварюки.

Дюпон всіляко переконує товариша, що плекати в собі співчуття до кожного безглуздо. Це має залежати від того, з ким маєш справу. А якщо зважатимеш на всіх без розбору, то станеш схожий на безпорадного гриба в траві, якого топче всяк — і звір, і людина.

— Вони просто не заслуговують, щоб у вас через них виникали докори сумління, вони нічого й знати не хочуть, вони думають тільки про себе. Отже, буде тільки справедливо, якщо ми візьмемо свою долю у власні руки. А ні — то небезпека, яка загрожує нашому життю, зросте, і ми втратимо будь-яке право жити на волі і взагалі існувати.

Він помічає, що його слова справили враження на Бентінга. Альфред — чесна людина, і йому завжди доводиться рахуватися із своїми уявленнями про співчуття й терпимість. Дюпон мучиться цим значно менше. Хоч він і ладен подати комусь допомогу, але з незвичайною легкістю применшує важливість будь-яких проблем. Надмірну чесність і терпимість він вважає дитинними рисами: на його думку, вони непридатні до вжитку, не пасують до дійсності. З другого боку, в Дюпона досить розвинене чуття соціальної справедливості. Він завжди готовий когось підтримати. Особливо слабшого, бо це дасть йому нагоду знайти вихід своєму гніву.

— Скрізь сама несправедливість і продажність, — просторікує він. — За гроші можна купити все — владу і шану, адвокатів і право, брехню і правду. Все це смердюча гниль.

Він і сам знає, що перебільшує, але така в нього внутрішня потреба — покривати усе товстим шаром чорної фарби. Його дальші слова сповнені огиди.

— Краще не кажіть мені про любов до ближнього та про терпимість, — заявляє він. — Хоч торочте про це щодня з ранку до вечора, однаково це неправда. Вимагайте такої поведінки від інших, від себе, але не від мене. Обстоюйте ці чудові ідеї, благородні принципи і все що хочете. Я сам нічого б так не хотів, як того, щоб кожен у своїх діяннях був людяним. А що ми бачимо насправді? Я можу довести вам як двічі два, що це утопія, що про справедливість ніхто не думає і думати не хоче, що скрізь самі джунглі, населені дикими звірами. Лиш де-не-де бігає виняток — полохлива козуля, що мріє про любов, гуманність і добру волю. Та перший-ліпший лев миттю її помітить і з глумливою посмішкою проковтне. Знаєте, Фреде, чого я хочу? Всього-на-всього маленького куточка на землі, де б я жив у мирі та спокої. І ви теж цього хочете, Фреде. Якоїсь нірки, щоб звідти вилазити, як черв’як на стежку, зеленого листочка, щоб на ньому спати. Чогось дуже простого й звичайного. Тож спробуймо ще пожити і знайти для себе такий куточок. Десь же він має бути — спокійний і мирний. Може, в якомусь селі біля річки, може, десь на горі, в парку, в лісі, на якомусь півострові. Чи навіть у дуплі в якомусь забутому богом лісі, де живуть сови.

— Так-так, — погоджується Бентінг. — І справді.

І більш нічого не каже. Бо не знає, що ще сказати у відповідь на цей промовлений пошепки довгий монолог. Дюпон пітніє. Очі в нього блищать від гарячки та мрій. «Усе це від нас тепер дуже далеке, — думає Бентінг. — Недосяжне, як білий вітрильник у морі, тендітне, як метелик або ясно-жовта канарка».

— Ми не повинні ні в чому сумніватися, — провадить Дюпон. — Сумніви марні і зайві. Нам слід узяти свою долю у власні руки. Треба ж