Володимир Набоков - Лоліта

Дональд Дункан, Вальтер Камель, Алiса Кармiн, Роза Кауан, Джон Кауан, Марiон Кларк, Гордон Мак-Крiстал, Вiвiан Мак-Ку, Вiрджинiя Мак-Фатум, Обрей Мiранда, Антонiй Мiранда, Вiола Найт, Кеннет Розато, Емiль Скотт, Дональд Смi , Гезель Тальбот, Едвiн Тальбот, Едгар Уен, Лулi Фальтер, Тед Фантазiя, Стелла Флейшман, Мойсей Фокс, Джордж Чатфiльд, Фiлiс Шерва, Олег Шерiдан, Агнеса Шленкер, Лєна Поема, суща поема! Так дивно й солодко було знайти цю "Гейз, Долорес" (її!) в живiй альтанцi iмен, пiд почесною вартою троянд, яка стоїть нiби казкова царiвна мiж двома фрейлiнами! Прагну проаналiзувати лоскiт захоплення, що я його вiдчув у становому хребтi на знак того iменi серед iнших iмен. Що тут хвилює мене — до слiз (гарячих, опалових, густих слiз, що їх проливають поети й закоханi) — що саме? Нiжна анонiмнiсть пiд чорним мереживом мантiлiї ("Долорес")? Абстрагованiсть пересуву в позицiї iм'я та прiзвища, яка чимось нагадує пару довгих шкiрянок або маску? Чи в цьому словi "маска" криється розв'язка? Або завжди є насолода в мереживнiй таїнi, в струменiючiй вуалi, крiзь яку очi, знайомi тiльки тобi, обранцевi, мимохiдь усмiхаються тiльки тобi одному? А крiм того, я можу так яскраво уявити собi решту цього барвистого класу навколо моєї димчасто-рожевої, долоружової голубки. Бачу Грацiю Анджель та її стиглi прищики; Джиннi Мак-Ку та її вiдсталу ногу; Кларка, змореного онанiзмом; Дункана, смердявого блазня; Агнесу з її погризеними нiгтями; Вiолу з вугруватим обличчям i пружним бюстом; гарненьку Розалiну; темноволосу Розу; принадливу Стеллу, що дає себе торкати чужим мужчинам; Вiльямса, розбишаку й крадiя; Флейшмана, котрого жалiю, як всякого вiдкидька. Та ось серед них — вона, закинута в їхню юрбу, смокчуча олiвець, ненависна для навчальниць, яку з'їдають очi всiх хлопчакiв, спрямованi на її волосся та шию, моя Лолiта.

П'ятниця. Мрiю про яку-небудь жахливу катастрофу. Про землетрус. Про грандiозний вибух. Її матiр негарно, але миттєво й остаточно вилучена разом з iншими людьми на багато миль навколо. Лолiта пiдвиває в моїх обiймах.

Звiльнений, я владарюю нею серед руїн. Її здивування. Мої пояснення. Наочнi приклади поруч з тваринними звуками. Все це дозвiльнi, кепськi вигадки. Не будь Гумберт полохливим, вiн мiг потiшитись нею в мерзеннiший спосiб (скориставшись її вiдвiдинами — вчора, наприклад, коли вона знову була в мене, показуючи свої малюнки — зразки шкiльного мистецтва). Гумберт Смiливий мiг би принадити її хабаром без будь-якого ризику. Людина ж простiша — й бiльш практична — розсудливо задовольнилась би комерцiйними ерзацами, та для цього треба знати, куди звертатись, а я не знаю. Попри мiй мужнiй вигляд, я дуже несмiливий. Моя романтична душа вся здригається вiд якоїсь липкої остуди на саму думку, що можна вскочити в брудну жахливу iсторiю. В пам'ятi моїй брутальнi морськi чудовиська, горлаючi "Mais allez-y, allez-y!", Аннабелла, яка пiдстрибує на однiй нозi, щоб натягнути трусики; та я, в гидкiй лютi, намагаючись її затулити.

Те ж число, але пiзнiше, багато пiзнiше. Я запалив свiтло — схотiв занотувати сон. Походження його для мене ясне. За обiдом Гейзиха зволила об'явити, що оскiльки метеорологiчне бюро обiцяє сонце на кiнець тижня, ми поїдемо на озеро в недiлю по церквi. Лежачи в лiжку й перед сном розпалюючи себе мрiями, я обмiрковував остаточний план, як би найкраще скористатись пiкнiком. Я вповнi усвiдомлював, що мамця Гейз ненавидить мою голубку за її захоплення мною. Я намислив так провести день на озерi, щоб уласкавити мамцю. Вирiшив, що буду розмовляти тiльки з нею, та у сприятливу хвилину скажу, що залишив годинничок або темнi окуляри ген там в перелiску — й негайно заглиблюсь у хащу з моєю нiмфеткою. Тут дiйснiсть зблякла, й похiд по окуляри на Очковому озерi перетворився на тиху маленьку оргiю з дивовижно досвiдченою, веселенькою й поступливою Лолiтою, яка поводила себе так, як мiй розум знав, що вона аж нiяк не спроможна була себе вести в дiйсностi. На свiтанку я проковтнув снодiйну пiгулку й побачив сон, який став не стiльки продовженням, скiльки пародiєю мого марення. Я побачив iз багатозначною яснiстю озеро, яке нiколи ще не вiдвiдував: воно було застуджене iмлою смагардового льоду, в якiм ескiмос з щербатим од вiспи обличчям марно прагне зробити кайлом ополонку, хоч уздовж щебiнкових його берегiв цвiли iмпортнi олеандри й мiмози. Не маю сумнiву, що доктор Бiанка Шварцман нагородила б мене повною торбою австрiйських шилiнгiв, якби я додав цей лiбiдосон до її лiбiдосьє. Нажаль, остання його частина була вiдверто еклектичною. Гейзиха й Гейзонька їхали верхи навколо озера, i я теж їхав, сумлiнно пiдскакуючи незграбою, хоч мiж ногами замiсть кобили було саме лише пружне повiтря — невеличкий недогляд, виплiд неуважностi режисера сну.

Субота. Серце менi досi ще калатає. Я й досi ще звиваюсь i тихенько мигичу вiд згадуваної неспритностi.

Вигляд зi спини. Смужка золотавої шкiри мiж бiлою майкою й бiлими трусиками. Перегнувшись через пiдвiконня, вона зриває машинально листя з тополi, сягаючої вiкна, захоплена стрiмкою бесiдою з хлопчиком-газетярником (здається, Кеннет Найт), котрий стоїть внизу, тiльки що пустив згорнутий "Рамздель Джорнал" лунким, точно розрахованим кидком на сходинку нашого ґанку. Я почав до неї пiдкрадатись "покалiченою караморою", як висловлюються пантомiмiсти. Мої кiнцiвки були вигнутi поверхнями, мiж якими — радше нiж на яких — я повiльно пiдповзав, уживаючи якийсь нейтральний спосiб пересування: Пiдбитий павук Гумберт. Я доклав Бог знає скiльки часу, щоб дiстатись до неї. Я її бачив нiби через звужуваний кiнець люнети й до її пружного задка наближався, немов паралiтик iз безкiстними, викрученими членами, який просувається з жахливим напруженням волi. Нарештi я опинився якраз позаду неї; але тут менi з'явилась нещасна думка — виказати лже-пустування — труснути її за комiр, мо', щоб приховати свою дiйсну гру, й вона коротко й верескливо сказала: "Вiдчепiться!" (що було надбрутально) та з корчем ощирившись Гумберт Сумирний вiдступив, мiж тим як нице дiвчисько й надалi верещало, схиляючись над подвiр'ям.

А тепер послухайте, що сталося потiм. По снiданку я напiвлежав у низькому садовому крiслi, силячись читати. Раптом двi спритнi долоньки лягли менi на очi: це вона пiдкралася ззаду, нiби повторюючи в чергуваннi балетних сцен, мiй ранковий маневр. Її пальцi, що стремiли загорнути сонце, просвiчували кармiном, i вона судомно реготала й здригалась так i сяк, поки я закидав руку то в бiк, то назад, не виходячи при цьому з лежачого стану. Я проїжджав рукою по її швидким i нiби реготливим ногам,