Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток

годиться і щоб не здаватися тим, хто хвалиться вигаданим знайомством. Але мовивши їх, відчув, що вони зайві: тільки-но я почав послові дякувати, дякувати з надто великим палом, здатним людину остудити, як побачив, що по його обличчю промайнув вираз якогось вагання та нехоті, і помітив його потуплений, звужений, зизий погляд (достоту як на перспективному кресленні якогось геометричного тіла відбіжна лінія однієї зі сторін), звернений на незримого внутрішнього співрозмовника, як буває, коли не хочуть, щоб слова, адресовані до нього, почув інший співрозмовник, з яким допіру йшла розмова, у цьому разі — я. До мене одразу дійшло: слова, що, як я сподівався, мали зворушити маркіза і надихнути його на те, щоб без особливих зусиль ощасливити мене, могли єдино змусити маркіза де Норпуа (немов слова зловмисно вигадані найлютішими моїми ворогами) відмовитися від посередництва. І справді, вислухавши мене і діючи ніби той незнайомець, з яким ми щойно, на обопільну втіху, начебто зійшлися в думці про вуличних перехожих, звичайнісіньких, як на нас обох, паскудників, і який зненацька показує, що між нами пролягає безодня, лапаючи свою кишеню й недбало кидаючи: «Шкода, що не при мені револьвер, а то я перебив би їх усіх до ноги», маркіз де Норпуа, свідомий того, що нема нічого банальнішого і простішого, як бути відрекомендованим пані Сванн і введеним до неї, а також пересвідчений, що для мене це, навпаки, дуже важливо і, з усього видно, дуже важко, подумав, що висловлене мною бажання, на позір, природне, приховує задню думку, якусь підозрілу мету, якийсь давній мій прогріх, через який ніхто, боячись гніву пані Сванн, не береться мені допомогти. І тут я зрозумів, що маркіз де Норпуа ніколи не справдить своєї обіцянки і, хоч би бачився з пані Сванн щодня впродовж цілих років, ні разу не заговорить із нею про мене.

А втім, через кілька днів він вивідав у неї про те, що я просив, і через мого батька переказав мені здобуті відомості. Але він не вважав за потрібне сказати пані Сванн, для кого він ці відомості просив. Вона так і не довідалася, що я знайомий з маркізом де Норпуа і як я рвався потрапити до неї, але це, мабуть, було менше лихо, ніж я гадав. Бо друга з цих новин навряд чи надто посилила б дієвість першої, дієвість, зрештою, сумнівну. Річ у тім, що в Одетти уявлення про своє життя і свій дім не будили жодного таємного хвилювання, і той чи інший її знайомий, її гість не видавався їй казковою істотою, якою ввижався мені, мені, хто цілком міг би кинути у Сваннове вікно камінь, якби на ньому написати, що я знайомий з маркізом де Норпуа; я був певен, що таке послання, хоча й переслане так брутально, радше піднесло б мене в очах господині дому, аніж обурило її. Але навіть якби я знав, що місія, провалена маркізом де Норпуа, не дасть нічого, ба більше — зашкодить мені у Сваннових очах, мені забракло б духу — якби посол і виявив добру волю — відрадити його і зректися втіхи (хай і здатної викликати сумні наслідки) відчути, що бодай на хвильку моє ім'я і я сам власною особою вдерлися в Жільбертину незнану оселю і в невідоме її життя.

Коли маркіз де Норпуа пішов, батько почав переглядати вечірню газету, а мої думки знову вернулися до Берми. Насолода, яку дала мені її гра, потребувала якогось доповнення, тим паче, що вона не вельми справдила мої надії; ось чому я миттю вбирав у себе все, що могло її підситити, — скажімо, ті заслуги Берми, які за нею визнав маркіз де Норпуа і які моя душа поглинула як стій (так поглинає воду випалена спекою лучка). Аж це батько показав мені допис із позначеними словами: «Вистава «Федра» перед захопленою публікою, де зібралося чимало видатних митців і критиків, стала для виконавиці ролі Федри пані Берми чи не найбільшим тріумфом, який будь-коли випадав у її карколомній акторській кар'єрі. Ми ще повернемося, щоб розібрати повніше, до цього виступу, цієї справжньої театральної події; на разі ж ствердьмо одне: найавторитетніші судді дружно заявили, що пані Берма тлумачила зовсім по-новому ролю Федри, цей найчудовніший і найглибший витвір расінівської драматургії, і що її гра — взірець найчистішого і найвищого мистецтва, яким може похвалитися наша доба». Як тільки до моєї свідомости дійшов новий для мене вираз: «взірець найчистішого і найвищого мистецтва», він доточив до неповної втіхи, якої я зазнав у театрі, ту дещицю, якої бракувало, і це поєднання було таке збудливе, що я гукнув: «Яка велика акторка!» Звичайно, хтось може сказати, що я не був цілком щирий. Але подумаймо про те, як письменники, невдоволені написаним, читають похвалу Шатобріановому генію або згадують якогось великого митця (от би з ким їм дорівнятися) і починають мугикати, скажімо, бетховенівську фразу і зіставляти відчутний у ній смуток із тим, який вони хочуть передати у своїх писаннях: перейнявшись духом генія, вони переносять той дух, повертаючись думкою до своєї роботи, у власні твори, і тепер ці твори виглядають якось інакше, і письменники, повіривши в себе, гукають: «Зрештою годиться!», не здогадуючись, що такої втішної оцінки не було б, якби не спогади про чудородні Шатобріанові сторінки, які вони видають за свої, але ж вони не їхні; згадаймо, як багато чоловіків переконані, що коханки їм вірні, хоча й добре знають, що ті невірниці; згадаймо, як невтішні чоловіки, втративши коханих дружин, як художники у чеканні на те, що слава ще окриє їх, гріють надію на незбагненне життя в потойбіччі, або як дехто, навпаки, згадуючи про вчинені гріхи, які треба спокутувати по смерті, уповає на спасенне небуття; подумаймо, як туристи, захоплені цілісною картиною подорожі, забувають, як вони кожен Божий день нудилися; ну, а тепер, признайтеся: чи є в нашому житті, в нашій свідомості бодай одна з найвеселіших думок, яка спершу не паразитувала б на іншій, спорідненій думці, черпаючи з неї головну її силу?

Мати була, очевидно, не дуже рада, що батько перестав думати про мою «кар'єру». По-моєму, дбаючи головно про те, щоб розмірене життя зміцнило мою нервову систему, вона була вражена не так моєю відмовою від дипломатичної служби, як моїм присвяченням літературі. «Дай спокій! — вигукнув батько. — Передусім треба любити те, що робиш. Адже він уже не дитина. Тепер він себе знайшов, і навряд, щоб його уподобання змінилися;