Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток

для мене нестерпним і виглядає ще огиднішим через той повчальний, ба навіть моралізаторський тон, до якого Берґотт вдається у своїх книгах, де йде якийсь довжелецький психологічний аналіз, щиро кажучи, кволенький: болісні роздуми, докори хворого сумління через сущі дрібниці й справжнє патякання (гріш йому ціна в базарний день), і все це попри те, що у своєму особистому житті він виказує цілковиту безвідповідальність і цинізм. Словом, од відповіді я ухилився, принцеса як не наполягала, все марно. Отож, я не думаю, щоб цей добродій мав мене на повазі й почував удячність до Сванна за те, що той запросив нас разом на той самий вечір. А може, про це попросив його і сам Берґотт. Від нього чекати можна всього, бо, власне, він хвора людина. У цьому єдине його виправдання.

— А чи донька пані Сванн на тій вечері була? — спитав я маркіза де Норпуа, вибравши хвилю, коли ми переходили до вітальні і мені було легше приховати хвилювання, ніж тоді як я чапів за столом у яскравому світлі.

Маркіз де Норпуа підніс руку до лоба, намагаючись згадати.

— Піддівок років чотирнадцяти-п'ятнадцяти? Ага, пригадую, перед вечерею мені її відрекомендовано як доньку нашого амфітріону. Признаюся панові, що я її майже не бачив, вона пішла спати рано. Або пішла десь до приятельок, точно не пригадую. Але я бачу, що ви добре ознайомлені зі Сванновим домом.

— Я гуляю з панночкою Сванн на Єлисейських Полях. Дуже миле дівча.

— Он як! Он як! Вона теж мені здалася дуже милим дівчам. Але я все-таки дозволю собі сказати, що їй завжди буде далеко до матері, даруйте, якщо я вразив ваше палке почуття.

— Врода панночки Сванн мені до вподоби більше, хоча її матір теж дуже гарна: до Булонського лісу я ходжу тільки, щоб її бачити.

— То я їм скажу, їм обом це буде приємно. Промовляючи ці слова, маркіз де Норпуа, як і всі, кому я казав, що Сванн розумна людина, що його родичі шановані біржові маклери, що в нього чудовий дім, усе ще думав, ніби я й про когось іншого охоче говоритиму як про розумну людину, хвалитиму його родичів як шанованих біржових маклерів, його дім як чудовий дім; то була мить, коли людина при доброму розумі, розмовляючи з божевільним, ще не встигла завважити, що перед нею божевільний. Милуватися гожими жінками небезкорисливо в очах маркіза де Норпуа було чимось цілком природним; коли хтось висловлював захоплення однією з них, він вважав за потрібне вдавати, ніби підозрює щось нечисте, небайдуже, жартувати з цього приводу і пропонувати йому свою підмогу. Але пообіцявши нагадати про мене Жільберті та її матері (що дозволило б мені, на кшталт якогось олімпійського божества, стати вільним, як вітрець, або перекинутися старцем, чиєї подоби прибирає Мінерва, і влізти невидимцем до вітальні пані Сванн, притягти її увагу, заполонити її думки, домогтися у неї вдячности за моє схиляння перед нею, набитись у друзі значної особи, стати вхожим у їхній дім, своєю людиною), ця значна особа, готова скористатися зі свого авторитету в очах пані Сванн, щоб замовити за мене слівце, нараз викликала в мені приплив такої ніжносте, що я замалим не поцілував м'які, білі й ніби бабкуваті від води руки маркіза де Норпуа. Я вже потягнувся до них губами, але, як мені здавалося, мій порив лишився непоміченим. Нам і справді важко визначити, що саме з наших слів і вчинків помічають люди; побоюючись роздмухати власну значущість і розширюючи до велетенських розмірів терен, що його мають охоплювати спогади про інших людей, пов'язані з усім їхнім життям, ми уявляємо, ніби все другорядне в наших речах і порухах ледве пробивається у свідомість тих, із ким ми розмовляємо, а тим паче не зостається в їхній пам'яті. До речі, так помиляються злочинці, коли перебріхують заднім числом свої показання, гадаючи, ніби їхніх суперечливих версій ніхто не звірятиме. І цілком імовірно, що навіть у розрізі тисячорічної історії людського роду погляд журналіста, за яким усе приречене на забуття, не такий справедливий, як протилежний погляд, за яким усе на світі неперехідне. У тому самому часописі, де мораліст із передовиці вигукує з приводу якоїсь події, якогось шедевра або там більше концерту співачки, «каліфа на час»: «Хто згадає про це через десять років?», чи не натрапляємо ми на третій сторінці у звіті про засідання Академії написів[48] на щось само з себе не таке важливе, на вцілілий повністю з доби фараонів пересічний віршик? Звісно, у межах короткого віку окремої особи, може, це й не зовсім так. А проте через кілька років, ув одному домі, де гостював маркіз де Норпуа і де я вважав його за найпевнішу підпору, бо він був батьків приятель, поблажлива до всіх людина, та ще й наділена в силу свого походження та службового становища делікатністю, мені розповіли, коли посол уже пішов, що він згадав, як я одного вечора «мало не цмокнув його в руку», і тут я спік рака: як же це так, маркіз де Норпуа говорив про мене зовсім інакше, ніж можна було думати, а потім, така чіпкість його пам'яти! Ця «язикатість» несподівано розкрила мені справжнє співвідношення між неуважністю і зосередженістю, дала уявлення про пам'ятливість і забудькуватість, із яких складається людська свідомість; і я був вражений не менше, ніж того дня, коли вперше прочитав у книжці Масперо[49], що точно відомий список мисливих, яких Ашурбаніпал[50] запрошував на лови за десять віків перед Христом.

— Ох, якщо пан виконає свою обіцянку, — гукнув я потому, як маркіз де Норпуа пообіцяв переказати Жільберті та її матері, що я ними захоплений, — якщо ви поговорите про мене з пані Сванн, усього мого життя не вистачить, щоб віддячитися вам, і все моє життя належатиме вам! Але звертаю вашу увагу, що я з пані Сванн не знайомий, мене їй ще не відрекомендували.

Останні слова я додав для