Жанна Куява - Гордієві жінки

відімкнути, але в нього нічого не виходить. Світло-русява, аж золотава, бо вимита до блиску, продовгувата чуприна все спадала йому на очі, він різко здмухував її, закидаючи головою назад, і знову намагався штуркати ключем у замкову шпарину, підштовхуючи двері плечем.

Спершу дівчина подумала, що, може, то син її буркотливих співмешканців, але згадала, що в них же донька. Відтак у голові майнуло, що, може, то якийсь злодюга, бо чого би так рвучко й нервово поводився?! Тим часом заспокоїла себе, бо надворі був день, вона верталася зі школи: не може ж крадій бути аж таким нахабним і необережним.

Дівчина підійшла до свого входу, глянула вбік. Незнайомець на вигляд мав років тридцять із гаком, був убраний у зручний туристичний костюм і кросівки. Лія піймалася, що він дуже схожий на фотографа, якого бачила кілька днів тому поодалік від берега річки. А коли зауважила поруч торбу з фотоначинням, уже й позбулася сумнівів, то справді він.

– Хто ви? – насмілилася, запитала.

– Віктор, – хутко відповів він, далі вовтузячись із замком.

– Ви… Ви…

Лія не знала, що казати далі. Тим часом молодик знайшовся, додавши:

– Ваш сусід.

– Наш сусід? – широко «роззявила» очі. Дівчина була ошелешена. А де вуса, де кошлата голова, де ведмежий вигляд і високий зріст?

– Вас це дивує? – перепитав той. Голос його був не грубим, хоч і низьким, радше приємним, чи, точніше, звичайним.

– Ну… Ні, – збрехала.

– Я теж думаю, чого б дивуватися, – відказав прохолодно. – Людина як людина. Тут жила моя тітка довгий час, – пояснив. – Вона померла. Ключі від «квартири» віддала моїй матері, своїй сестрі, сказала, коли треба, їдьте у Київ і живіть. Вона цей хутір завжди так називала – Києвом.

Лія не повірила своїм очам. Рідко вона так помилялася у своїй інтуїції, у своїх уявленнях. Цього разу вони її геть підвели. Перед собою побачила молодого моторного парубка, підтягнутого, спортивного, з красивим, аж шовковим на вигляд волоссям.

«Холєра», – розгнівалася, як завше, про себе.

Той підійшов і – видно було – для годиться подав їй руку для знайомства.

– Віктор, – повторив.

– Лія, – тихо відповіла вона, торкнувшись його гарячої долоні.

– Замок заїв, – мовив сусід і вернувся до своїх дверей. – Хтось добряче над ним поглумився, – додав.

Лія змовчала, хоч знала, про якого такого галасливого й ненависного бешкетника, чи радше бешкетницю, йшлося.

Близнючка легко відімкнула свої двері, пхнула їх уперед.

Сусід продовжив марудитися біля своїх.

Не встигнувши зачинитися, Лія хтозна-чого вистромила надвір руду голову, мовила ніби теж для годиться:

– Якщо треба буде поміч, кличте! – бахнула дверима.

4

Його теж звали Айдер. Хлопця, який підвіз їх трьох маршруткою від Сімферополя аж до Нижньогірського тоді, коли Мії, як і Лії, котра бродила березневого світанку морем і слухала його шумливе говоріння, було п’ятнадцять років. До родичів залишилося їхати майже сто кілометрів. Мія не раз пригадувала, як той неймовірний, бо дуже красивий, на її погляд, хлопець, помітивши на сімферопольському Східному вокзалі трійко рудоволосих панянок, зрозумів, що вони нетутешні, й запропонував допомогу. Софія не пристала на пропозицію незнайомця, лише холодно подякувала, додавши, що вони дочекаються автобуса. Лія теж не насмілилася завести з ним мову. Але Мія щоразу старалася робити так, як їй хотілося. Принаймні, не приховувала цього свого бажання й вдавалася до волевиявлення.

Зрештою Айдер завіз їх безплатно до самого тітчиного дому. І пообіцяв, що забере й доставить до Сімферополя, коли буде треба. І дотримав слова. Рівно за тиждень, коли сестри Маковій спакували всі речі, машина Айдера стояла за парканом у домовлений час, ніби з’явилася за велінням якогось чародія.

Мія найпершою тоді вискочила з будинку й затялася дякувати хлопцеві за те, що не збрехав і не підвів. Дівчину неабияк вразила така по-справжньому чоловіча відповідальність і дотримання слова. Дід Гордій ніколи так не робив, бо й обіцянок жодних нікому не давав. Жив, як зручно було йому, для себе жив. А для Айдера сестри Маковій – геть чужі люди, а він так по-доброму до них поставився…

Юнак навзаєм лише усміхався люб’язній щебетусі Мії. Скидалося на те, що йому дивно було приймати аж таку велику похвальбу за звичну річ – дотримання обіцянки. По-іншому він не вчинив би. Тоді Мія ще попросила сфотографуватися на пам’ять удвох. Забралася в тітчин квітник, де якраз розцвіли перші тюльпани й сліпив жовтавим сонцецвітом шалено красивий кущ розгонистої форзиції. Поки Айдер перестрибував через паркан і допомагав зробити це Мії, тітка сказала, що жодна рослина у її господі не зрівняється із цією «розкошухою», котру в народі називають золотим дощем.

– Ще би діти так радували, як квіти, – мовила невідь-чого тітка. Може, зауваживши і здивувавшись, як безсоромно її малолітня дво– чи троюрідна племінниця горнеться до малознайомого парубка, не втрималася, бовкнула, що думала.

А Мія справді міцно обняла Айдера за широку спину. Він тоді здався їй велетнем. Таким, що вміє не на словах, а на ділі носити кохану дівчину на руках. Але Мія знала, що цього ніколи не трапиться, цей хлопець так і залишиться для неї неймовірним та недосяжним. Крим був занадто далеко від Києва. А ще більше віддаляло цих двох одне від одного їхнє походження. Мія не мала ні найменшого права закохатися чи то в кримського татарина, чи в іновірця, чи будь-якого іншого «неукраїнського, такого, як сама, хлопця». Навіть думати про це не сміла, не те що мріяти вийти за нього заміж. Бо того ніколи не дозволили б її консервативні й упереджені предки.

Дівчина досі має ту стару світлину. На ній усміхається кремезний красень Айдер і кривиться, мов ображена дитина, вона. Як так і вийшло, що Мія не усміхалася тоді?! То була чи не єдина в її альбомі фотографія, де вона вийшла невдало, та ще й так, ніби злиться на весь білий світ.

За що?

Чому?

Не знала дотепер.

Хоча ні, здогадувалася, але вголос сказати про це не зважувалася.

Добрість хлопця так і жила у її пам’яті. І карі очі, й такі незвичні темнуваті кола побіля очей, котрі не псували їх, а навпаки додавали глибини та виразності. І смолисте волосся, як тепер бачила… І великі міцні долоні…

Але він був «не наший».

Це вона теж пам’ятала.

Тоді, коли Лії було п’ятнадцять, хтось добряче постарався й засіяв у голови таких, як вона, поняття, що є отакі, як ти, а є не такі, тож з ними тобі не по дорозі; що є свої, а є чужі, дарма що живеш під одним небом,