Сей Сенагон - Записки в узголів’ї

Тамеміцу.">[50] більш за все було цікаво, що ж там відбувається: «Ну, що ж вона відповіла?»

– Сказала, що «пряме дерево неможливо зігнути», – відповів чюнаґон.

Ох і розсміявся тоді дайнаґон, і всі інші слідом за ним, але ж цей сміх міг донестися і до дами. Чюнаґон почав допитувати слугу:

– А що ж вона відповіла до того, як виправила послання?

– Вона дуже довго нічого не говорила. Тоді я запитав: «То що, ви не дасте жодної відповіді?» І коли я збирався вже йти назад, вона мене зупинила.

– А чий то був екіпаж? Ти побачив?

Однак тим часом проповідник уже зайняв своє місце, і запанувала тиша. Усі враз притихли і навіть не помітили, як зник екіпаж дами. Фіранки в екіпажі були зовсім нові, ніби їх сьогодні почепили. Дама була одягнена в кімоно з фіолетового шовку, поверх якого було ще одне – прозоре, легке. А ззаду екіпажа виглядав ще і шлейф з гарним візерунком.

– Хто ж вона така? Яку ж відповідь вона послала? – запитували всі навкруги.

А мені дуже сподобалось, як вона відповіла.

Ранкову службу вів Сейхан.[51] Який же гарний він був! Мені цього дня було дуже спекотно, до того ж повертатися треба було раніше, тому я подумала собі: «Трохи ще послухаю та й повернусь», – але, на жаль, людей приїхало так багато, що мій екіпаж був затиснутий з усіх боків, так що неможливо було зрушити з місця. Тож я вирішила, що поїду одразу, як закінчиться служба, і попросила передати це екіпажам, що перегороджували мені шлях. Володарі екіпажів зраділи, оскільки їм можна буде наблизитися до проповідника. Погоничі почали метушитися та кричати: «Давай скоріше!»

– Ну яка безсоромна! – казали при цьому високоповажні люди, дехто з них жартував або ж сміявся з мене.

Проте я робила вигляд, ніби не чую всього цього, і спокійно продовжувала рухатись. А тут ще й чюнаґон крикнув услід:

– Дама вирішила нас покинути? Що ж, правильно зробила!

Однак який же він був прекрасний цієї миті. Я навіть не розчула повністю його слів, оскільки, мабуть, від спеки запаморочилося в моїй голові. А тому вже після того, як я виїхала за ворота, відправила йому з посланцем наступні слова: «Ви теж, напевно, входите до числа п’яти тисяч благочестивих».[52] І вже згодом повернулася додому.

Протягом усіх днів «Восьми повчань», з першого до останнього, у дворі стояв екіпаж однієї дами, проте жодного разу ніхто не бачив, щоб хтось виходив з нього. Отаке! Екіпаж стояв без руху, ніби намальований. Це було дуже цікаво, незвично і прекрасно. А головне, усім хотілося знати, що ж це за дама, яка приїхала в цьому екіпажі. Саме тоді то-дайнаґон приснув:

– О, та там точно якась потвора сидить, а не дама!

Усі тоді дуже сміялись.

А вже в двадцятих числах того ж місяця чюнаґон Йошічіка прийняв чернечий постриг, – ось така сумна подія. Коли на сакурі облітають квіти – це звичайна річ у нашому тлінному світі.

Але ж чюнаґон був таким молодим, у такому віці, «коли квітка ще тільки чекає своєї роси на пелюстках…».

43. У липні стоїть нестерпна спека

Оскільки в липні стоїть нестерпна спека, то в палаці повсюди відчинені вікна. Само собою, що спекотно вдень, але ж і вночі так само жарко. Буває, прокинешся, а в небі світить такий яскравий місяць, і ти дивишся на нього, навіть з ліжка не встаєш. Звісно, гарна також і ніч без місяця. А красу місяця перед світанком навіть не можна описати словами.

Дуже приємно, коли на підлозі послані нові циновки біля самої веранди. Але не варто вішати церемоніальну завісу в глибині кімнати, її місце ближче до вікон, якщо ж ні – то якось тривожно стає на душі. Коханий вже, мабуть, пішов, а дама ще досинає. Вона накрилася з головою одягом світло-лілового кольору з темною підкладкою. Колір, здається, вже трохи вицвів, чи не так? Або це він так виблискує. Дама одягнена у нижнє кімоно кольору амбри та в рожеві штани. Пояс ще не зав’язала – його кінці звисають з-під подолу. А її волосся лежить, наче хвилі, одразу можна зрозуміти, яке воно довге-довге.

А ось чоловік, який повертається додому в ранковому тумані після зустрічі з коханою. Він у штанях з лілового шовку, зверху – «мисливський одяг». Під світлим кімоно – червоне спіднє. Одяг змочений росою, а тому шовк став важким і звисає донизу. Волосся в нього розтріпане, а тому чоловік насунув на чоло чорну, як вороняче крило, шапку. Він поспішає якомога швидше написати коханій вірша, допоки не зникла роса з квітів. «На молодих пагонах коноплі…» – наспівує він. І раптом бачить відчинене вікно, підходить ближче і думає, що так само, як і він, звідси тільки-но пішов чоловік і так само зараз повертається до себе додому, змочений ранковою росою. Чоловік бачить, що на подушці лежить віяло красивого пурпурового кольору. А на підлозі біля завіси розкидано папір Мічіноку[53] світло-рожевого кольору. Зрештою дама помічає чоловіка. Не те щоб вона його соромилась, але не хоче показувати себе сонну…

– Відпочиваєте після розставання? – запитує чоловік, перегнувшись через нижню перегородку.

– Ні, сумую за тим, хто пішов раніше, ніж висохла роса, – відповідає жінка.

Можливо, і не варто було писати про такі прості речі, проте таким милим був діалог тих чоловіка і жінки.

Тут чоловік нахиляється ще нижче і намагається дістати своїм віялом віяло жінки. Вона ж лякається і ховається в глибині кімнати. Чоловік бере її віяло і каже:

– Яка ви холодна.

Але вже настає день, чути голоси слуг… Ще за мить до цього чоловік думав про те, як встигнути написати послання коханій, і йому стає совісно…

А ось інший чоловік, який щойно покинув ложе коханої, не забув про неї і відправив листа. Ось уже посильний стоїть у кімнаті дами, але не віддає їй листа, тому що вона не одна. Тоді чоловік покидає спальню дами і посміхається лише від однієї думки, що з його коханою могло трапитися те