Ада Самарка - Смак заборони

Вона обдарувала мене однією зі своїх найкапосніших напівпосмішечок із примружуванням очей і вкладанням голови на підняте плече:

— Ту-у-ут, — протягла одинадцятирічна мерзотниця, напевне, вгадуючи побачене днями обличчя в сяянні моїх очей.

Я гримнулася їй під ноги — то був невмотивований рух.

— А Віра з Танюшкою?

— Нема.

— Ориська?

— Нема.

— Інші баби?

— Нема нікого. Він сам, подружко, на тебе чекає, мабуть. Я йому, щоправда, торік сказала, що ти в Америку виїхала. З кінцями. А він це…

— Ну, Зін, що він сказав?

— Що, може, тобі листа написати треба. І що ти там собі нареченого знайдеш.

— Серйозно?

— Ага.

— А на голові стоїть?

— Ага. Ги-ги… весь час. Ну, як звичайно.

— А на пляжі коли востаннє був?

— Три дні тому.

— А на тебе дивився?

— Ще б ні! Ось так! — і вона, маленька артистка, зробила — спробуйте уявити — обличчя, настільки схоже на Альхенове, що я здригнулася, зібгала каламуть минулих сновидінь і тверезим веселим голосом повідомила, що піду на кухню.

О… я горіла надією! Він сам, подружко, на тебе чекає, мабуть. Це була дурнувата, рахітична надія в стилі березневого першого кохання. Але з лусканням пухирців мускатного шампанського, із запахом хвої і трави, з криками чайок і гепардів з левенятами, зі срібним місяцем і фалічним відображенням у мерехтливій воді, з південною ніччю і її пристрастями… О… я можу продовжувати й продовжувати.

А Цехоцький усе правив політичні анекдоти, за кухонним вікном мерехтіла вогнями далека Ялта й тихо шепотілося з зеленим променем листя, швидко сповзаючи з поплутаних гілок.

Моя радісна свідомість вчепилася в реальність близько шостої ранку. Я дивилася на прийдешній день зі сліпавою радістю й божевільною запопадливістю. Я зробила перший крок до дверей. Ну, що ж, я, здається, прокинулася. А татусь — що дуже дивно для його жайворонячої натури — спав як убитий з драматично витягнутими вздовж тіла руками й повернутим до залитої сонцем стіни ассірійським профілем.

М’які від сну руки лізуть під холодну воду. Так давно на маяку влітку була гаряча вода! На підлозі біля ванни стоїть величезний металевий бідон, а з нього стирчить кип’ятильник. Потрібен приблизно день, щоб він нагрівся до нормальної температури.

На кухні вже зустрічає похмурий батько з повідомленням, що його вчора добряче продуло й він нездужає.

Цілий ранок ми сиділи вдома, збираючи по кутках ліки, повільно розпаковуючи сумки й раз у раз відлучаючись на кухню, щоб поласувати компотом, який зварила господиня. Все, як звичайно, одним словом.

Після нетривалого відпочинку ми все-таки спустилися на пляж, побачили, кого потрібно було мені побачити, і я з вирубаною свідомістю, на автопілоті, сама не своя, полізла у воду. Це все відбулося так стрімко (Альхен, Віра, хтось іще, їхні спини, підло повернуті в мій бік, це звичайне місце під тентом і відсторонене прозріння), що не змогло як слід віддрукуватися в моїй пам’яті. І взагалі, все, що я тут написала, — вигадка, бо саме цю частину мого тагецвая пам’ятаю найгірше, точніше, зовсім не пам’ятаю. Щоденник мовчить, а мої відчуття, моє море та мої пірси — усе було засвічено сяйвом справдженої мрії. Він, Віра й Таня сиділи у вічному вмиротворенні, оточені аурою спокою і неймовірної сили. Боже! Як же я любила його тоді! Ця смаглява потилиця з міліметровим волоссям, чорна майка, міцна спина, розслаблена, але повна прихованої сили поза, коли він сидить, подавшись вперед, спираючись ліктями на коліна. І зелений рюкзак поряд. І Вірине світле «каре» та глибокий овальний виріз на спині її чорного купальника.

— Привіт, народ, — сказала я, приземляючись на заборонений лежак. Якимось немислимим чином татусь дав мені свій святий дозвіл на те, щоб підійти до Віри з Танею і за цнотливої відсутності лисого розпусника сказати їм своє коротке «привіт». І це я щойно зробила.

Обидві вони досі не знали, які гості завітали під імрайське сонце.

— Що, не чекали?

А татусь сидів за десять метрів від нас і за короткі сорок секунд просвердлив у моїй спині невелику дірочку.

— О! — Віра скромно посміхнулася й прибрала з обличчя золотавий локон.

— Адка приїхала! — Танька весело завовтузилася.

— А ти ж начебто в Канаду збиралася їхати? — спроба зачепити іронією. Боже ж ти мій, що це я встигла їм наплести торік? Вона поставила переді мною пластмасову чашку гарячої кави з краплею амаретто.

«Життя — це гра, — нагадали мені зім’яті сторінки мого щоденника за 1994 рік, — і твоє завдання в ньому — якщо не виграти, то, у всякому разі, показати, що ти не програла. В театрі теж грають — не для себе, звісно, а для глядача. А світ — це і є один нескінченний глядач. Глядач любить, коли його обманюють, це спрощує життя. Людина тільки думає, що живе для себе, а насправді вона прагне тільки того, щоб мати гідний вигляд у очах решти. Тож для себе жити неможливо, це аксіома. Цікаво, хто зможе спростувати мене? А моє завдання — показати методом вибіркового обману саме той образ, який хочуть бачити в кожному конкретному випадку. Для кожного я інша. Я друг усім і нікому».

А погляд татуся різав і батував. Але ж мерзотника немає — чого ще йому від мене треба?

— Ні, не виїхали, в нас усе взимку зірвалося… Там усі ці імміграційні служби, коротше… — і