Марина Рибалко - Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

другом. Він був чужим, був Господарем всього навколо, щедрим і уважним, але неприємним і незрозумілим. Він навіть посміхався так рідко, що здавався завжди суворим. Майже до всього, що стосувалося Марічки, Король ставився надміру серйозно. Але він рідко спілкувався з дівчинкою особисто і здебільшого обмежувався розпитуваннями про те, чи все її влаштовує, чи зручно їй у своїй кімнаті, чи слуги досить вправні, чи цікаво вивчати ті або інші науки. Іноді Король просто сідав десь неподалік і спостерігав за навчанням. І що далі, то рідше він з’являвся. Бувало, Марічка бачила його раз на місяць, та й то недовго. І не сумувала з приводу його відсутності. Іноді їй думалося, що ліпше б він не приходив узагалі.

Марічка звикла до нового життя, та мрія повернутися додому не залишала дівчинку. І от вона написала листа Королю:

«Ваша величносте Вогонь! Благаю вас відпустити мене і не розшукувати. Я маю знайти своїх рідних.

Марія» 15. Втеча верхи на драконі

Марічка осідлала свого маленького дракона і полетіла на північ, до Білого Королівства. Якнайдалі вона трималася від палаців, а розпитувала простий люд, та ніхто не міг зрозуміти, що за краї вона шукає. І так минали дні, тижні й місяці. Прожити цей час самостійно дівчинці вдалося завдяки тому, що вона прихопила зі собою подаровані Королем коштовності. Час від часу вона продавала щось торговцям, яких навіть у малих містах було досить, а за ті гроші десь ночувала та купувала їжу. Марічка навіть не здогадувалася, що хитрі торговці виманювали в неї дивовижні, рідкісні прикраси за безцінь.

І от залишилась остання рубінова каблучка, коли Марічка зупинилася біля невеликого міста. Вона зайшла до будинку, який знаходився далеко від інших осель, край лісу. Тут усе здавалося дуже старим і занедбаним, наче мешкали у цій хаті літні немічні люди. Та в будинку жив чоловік років сорока, худий і недужий на вигляд. Він підвівся з-за столу і вклонився, коли побачив Марічку:

— Доброго ранку, юна пані. Що привело вас до моєї оселі?

— Як на мене, то вже давно день, шановний пане, — зауважила дівчинка, адже вона сьогодні, як звичайно, з першими променями сонця вирушила в політ, і поки дісталася до цього містечка, минуло годин шість-сім.

— Я шукаю моє рідне місто, — почала пояснювати вона мету своєї мандрівки. — Там усі мої рідні, а я тут одна. І ніхто не може мені розповісти, де їх шукати. Мене звати Марічка, між іншим. А вас як?

— Можеш звати мене «дядько Олександр», — відповів він, якось дивно всміхаючись, ніби то не його справжнє ім’я. В нього була така манера спілкування, що не розбереш, чи він говорить серйозно, чи з іронією.

— Ну а як ти опинилась у нашому містечку? Поштарі, купці чи цигани тебе привезли?

— Та ні, чому? Я сама прилетіла.

— У летючій кареті, напевне? — засміявся хазяїн будинку.

— Летючих карет не буває, — похмуро відповіла Марічка. — Я прилетіла на драконі.

— О, так, звичайно! І як я сам відразу не здогадався!

— Ви не вірите мені? Мій Кульбабка чекає на мене там.

— Кульбабка?!

— Так. Це ім’я мого дракона. Він жовтий.

— Та ну? Ти, напевне, хочеш посміятися з дядькової довірливості! — вже майже серйозно і навіть трохи схвильовано перепитав чоловік і пішов до дверей.

Згодом він повернувся, сів на ліжко і вказав Марічці на крісло, бо вона досі стояла посеред хати, розглядаючи заплетені павутинням і невиразні від сонця й старості картини.

— Ну, я сподіваюся почути всю історію спочатку. Що то за місто, яке ти шукаєш, де мають бути твої рідні? І як трапилося, що ти не з ними? До того ж, хотілось би знати, звідки ти взяла дракона?

Марічка коротко розповіла про все з тієї самої хвилини, як уночі вийшла на подвір’я і перед нею виросло Біле Королівство.

— Ти ба, яка цікава історія… — дядько Олександр про щось розмірковував. — На жаль, не знаю, де може бути місто, в якому живуть твої батьки, я взагалі не чув про такі поселення, як ти говориш. Будинки на багато поверхів, зовсім не схожі на замки і населені звичайними людьми, без королів і слуг… Все це дивно, дуже дивно. Хотів би я це побачити! А можливо, у нашому містечку хтось і знає про такі міста. Там, ближче до центру, живуть дуже обізнані люди.

— Правда? — підхоплюючись, вигукнула Марічка. — Ну тоді…

— Зачекай, — зупинив її чоловік. — Ти збираєшся йти туди з драконом?

— Ну звісно. А як же?

— У такому разі ти, напевне, нічого не дізнаєшся. Думаю, ти не знайшла своє місто саме тому, що ти всюди зі своїм драконом. Уяви тільки, що думають люди, коли бачать тебе: що ти або втекла від когось із Вищих, або просто вкрала дракона. Люди бояться опинитися в немилості Королів, тому жоден з них не допоможе тобі.

— А що ж мені робити?

— Ну, я не знаю… Хочеш, можеш поки що залишити у мене свого Кульбабку. У мене є сарай, де раніше корову тримали, зараз там пусто. Твій дракон ще малий, йому не буде там надто тісно.