Марина Рибалко - Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

— Ну, твоя справа. Я лише хотів допомогти. Тобі видніше, що важливіше для тебе. Але не розумію, чого тобі хвилюватися за дракона. Ну що тут з ним трапиться за кілька днів? А може, ти вже сьогодні знайдеш потрібну людину, яка тобі розповість все, що треба.

— Так, для мене важливіше знайти шлях додому. Кульбабка мене зрозуміє. Я залишу його днів на три, якщо ви не проти.

— Та я ж кажу, радий допомогти.

Так і вирішили. Проте Кульбабка поводився дуже неспокійно. Невпевнено заходив він до сараю, часто зупинявся і з тривогою у великих зелених очах дивився на хазяйку. А коли вона вже йшла геть, безпорадно заскавулів, мов цуценя. Марічка й сама заплакала, метнулася до дракона:

— Кульбабко, дорогенький! Я не лишу тебе, я передумала!

Але дядько Олександр спіймав її на півдорозі до сараю.

— Ми ж про все домовилися! Він просто боїться чужих. Звикне. А ти з ним ніколи не знайдеш своїх батьків.

Марічка вже не могла сама щось вирішувати, тому прийняла рішення дядька Олександра як своє і пішла до містечка. Вже далеченько вона відійшла, коли почула довгий і нестерпно сумний звук, схожий на гудок пароплава. Це її кликав дракон, а може, й не кликав, а прощався. Марічка затулила вуха руками і побігла до міста, раз у раз витираючи долонями сльози. Вона знала, що для неї важливіше, а Кульбабка має зрозуміти і дочекатися.

Люди на вулицях ставилися до Марічки привітно, посміхалися, вислуховуючи її розповіді про рідний Київ, але нічим не могли допомогти, а часом питали щось зовсім безглузде, на зразок: «А ти, мабуть, поштовою каретою до Петренків приїхала? Тітка Ніна казала, що сьогодні чекає на свою небогу Настю. Тебе ж Настею звати, я вгадала?» Наче й не чули, що їм Марічка розповідала секунду тому! Дивні люди.

«Схоже, дорослі мене тут взагалі не розуміють», — подумала дівчинка і попрямувала до школи.

Ось почалася перерва, й учні висипали на подвір’я. Марічка підійшла до гурту школярів і запитала, чи ніхто не знає, де може бути її місто, і докладно його описала. Назва її батьківщини виявилася нікому не відомою. Діти не могли відповісти на її питання, та ще й почали з неї насміхатися, напевне, не повірили.

Марічка жодним словом не згадала ні Червоного Короля, ні польоти на драконі, та описи її рідних країв здавалися людям дивними. Адже у цім світі сім’ї жили у власних будинках, переважно невеликих, дерев’яних або цегляних, тут навіть не знали слова «квартира».

Марічка вже вирішила повернутися до дядька Олександра, забрати Кульбабку і летіти далі. Принаймні в інших містах з неї не глузували. Можливо, через те, що вона була з драконом, хай хоч і маленьким.

Аж ось невисокий хлопчик в окулярах, що стояв сам під деревом із книгою в руках, звернувся до Марічки:

— Місце, про яке ти говориш, дуже схоже на Реальність, тобто на її описи в літературі. Але якщо цей прасвіт й існував колись, навряд чи зараз хтось здатен знайти його.

І тут Марічка згадала, що колись, ще в замку Червоного Короля чула слова «дівчинка з Реальності», але тоді не надавала їм значення.

— Так, я впевнена, що це дійсно Реальність! — вигукнула вона.

Хлопчик замислився:

— Просто надзвичайно, якби ти дійсно виявилася з Реальності! Я про неї читав колись… Там усе по-іншому! Геть по-іншому!

— Еге ж, по-іншому! — погодилася Марічка. — А як мені туди повернутися?

— Ну, за легендою, є амулет, який відкриває шляхи між світами. Його називають «Скіфське сонце». Ніби через те, що виготовив його стародавній народ із твого світу (припустимо, що він дійсно твій)… так от, цей народ звався «скіфи», від того і походить назва амулета.

— Нам у школі розповідали про скіфів! — розхвилювалася Марічка.

— Розумієш, я не чув, щоб хоч хтось із нашого світу користувався амулетом або хоч тримав його в руках. Може, таке й було, але ця подія не зафіксована в жодній відомій мені літературі.

— Як же мені знайти його?

— Не знаю…

Несподівано у розмову втрутився інший хлопчик:

— Я дещо знаю. Розповім увечері. А тобі ж зараз і зупинитися ніде?

Марічка глянула на нього з недовірою: чи не він щойно кидав дурні й образливі жарти, які цій компанії здавалися дотепними.

— У моєї матері готель тут неподалік. Зупинишся там. Безкоштовно, — промовив хлопець. — Тебе як звати?

— Марічка.

— А я — Руслан. Ходімо хутчій, поки перерва. Увечері поговоримо про твій амулет.

Марічка пішла слідом, дивуючись. У неї з’явилася надія, що тут їй допоможуть.

Цієї ж миті хлопчина в окулярах наздогнав їх і спробував посперечатися з Русланом, пояснюючи, що «Скіфське сонце» знайти неможливо. Та Руслан штовхнув хлопчика в груди так, що той мало не впав:

— Ти, Юрко-Мурко, не плутайся під ногами! Ми тебе до компанії не кликали!