Марина Рибалко - Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

схожою на спочивальню справжньої принцеси, як її уявляла маленька дівчинка. Веселуни-клоуни гралися з Марічкою до вечора, а коли настав час вкладатися спати, прийшов побажати приємних сновидінь сам Король.

— Чи тобі все тут подобається? — запитав він дуже ввічливо і серйозно.

— Так! — вигукнула Марічка. — Так весело було! А давайте ще маму й тата сюди запросимо, і бабусю!

— Спи! Поговоримо про це завтра, — відповів Король.

— Не хочу завтра, хочу сьогодні! — та господар замку вже зник за дверима.

Із самого ранку Марічка затіяла ту ж розмову.

— Люба моя дівчинко, якби це можна було зробити, я б запросив сюди всю твою рідню, всіх друзів та ще й твого песика…

— У мене немає песика, — похнюпилася Марічка, вона вже зрозуміла, що їй відмовляють, і додала:

— Я хочу до мами!

— Ти сама обирала, де тобі жити: у цьому світі чи в тому, і обрала цей. Шляху назад немає, — удавано байдуже промовив Король. Насправді він розумів, що сліз не уникнути, і йому це зовсім не подобалось.

— Я хочу додому! — заплакала Марічка.

Але все було марно, ніхто у палаці не хотів їй допомогти. Під вечір вона зібрала трохи їжі в торбинку і крадькома вийшла з замку. Тим часом Король сидів на балконі та спокійно спостерігав за цією втечею.

Коли холод захопив Марічку вночі посеред нескінченного степу, вона назбирала сухої трави й гілочок і розпалила багаття. Тієї ж миті перед нею з’явився Король-Вогонь. Не звертаючи уваги на страх в очах дівчинки, він присів поруч і спокійно промовив:

— Якщо тобі щось буде потрібно, варто лише запалити сірника і покликати мене — і я з’явлюся. Я не заважатиму тобі тікати, але ти сама незабаром попросишся назад, у палац, бо шлях до найближчого селища дуже далекий, а до твого дому шляху немає взагалі.

І він зник. Збентежена такою несподіваною появою Короля, Марічка навіть хотіла відразу загасити багаття, та їй не вдалося. Вогонь дбав про неї: зі свого палацу він стежив, щоб полум’я не згасло і не розгорілося занадто, аби не зайнялася пожежа в степу. Та дівчинка не знала про це, і їй було страшно самій у чужому дикому краї.

На третю ніч десь неподалік завили вовки. Вони ходили вже зовсім близько, клацаючи зубами, і дівчинка запалила ту свічку, що взяла зі свого світу, і зашепотіла, наче боялася, що вовки її почують: «Вогонь, врятуй мене!» Король спостерігав за нею, сидячи у своїй кімнаті, але не з’являвся в степу, ніби не чув Маріччиного благання. А вовки наближалися, вищиряли свої страшні пащеки з гострющими зубами, ніби сповіщали, що саме зголодніли. Марічка озиралась і бачила вже трьох хижаків, вони підходили до неї з різних боків. Це нагадало їй картинку з дитячої книжки, на якій вовки збиралися напасти на баранця. Щоправда, у баранця були друзі, які його врятували, а чи врятує хто бідну Марічку?

Аж раптом із крихітної святкової свічки зірвалося велетенське полум’я, розлякало вовків, піднялося вгору — і впало простирадлом на дівчинку, та не завдало їй ніякої шкоди. А вже наступної миті вона стояла посеред головної зали палацу, перед троном. Король зручненько сидів на троні, закинувши ногу на ногу, та з іронією дивився на дівчинку. У залі не було жодної іншої істоти.

— Ну що, сподобалися мандри? — запитав Вогонь звичним ввічливим тоном, але Марічка відчула за цією ввічливістю глузування і гірко заплакала. Король зітхнув, тоді двічі плеснув у долоні — з’явилися слуги. Він віддав наказ подбати про дівчинку й пішов геть.

Хоч як зачаровувала Марічку казкова краса палацу й садів, де росли небувалі дерева та квіти, однак що не день — то більше сумувала вона за рідними, за своїм простим і милим світом. Але що вдієш? Доводилося звикати, Згодом Вогонь привіз звідкись учителів, і Марічка стала вивчати дивні науки: мови народів лісів і озер, керування полум’ям, а окрім того, звичайні математику й каліграфію, фізкультуру, танці. Вчителі були звичайними людьми, окрім тих, хто викладали вогненні науки. А в людей працювати у Королів вважалося за велику честь і не годилося, щоб Вищим відмовляли. Та бідолашні вчителі тремтіли при наближенні Короля. За роботу він платив дуже щедро, але був надто непередбачуваним. Коли він гнівався, Марічка згадувала слова «боятися як вогню». Казали, що він може спалити будинок за погану роботу. Якщо Марічка не любила якийсь предмет чи він їй погано вдавався, то вчитель мусив як міг пояснювати, що його провини в тому немає. Вогонь не завжди вірив цим словам. У кращому випадку, відсилав невдаху-вчителя додому і наймав іншого.

У палаці працювало досить слуг, та всі вони були не звичайні тілесні істоти, а духи вогню, як і викладачі вогненних наук. Вони не вміли бути добрими, хоч і були дуже уважні, вони не могли прив’язуватися і дружити, хоч завжди допомагали Марічці і щодня влаштовували веселі ігри й вистави. Вони не обманювали, не хитрували, та у спілкуванні з ними геть не відчувалося щирості. Врешті-решт вони не мали якогось певного обличчя, а час від часу змінювали образ, і дівчинці довго не вдавалося зрозуміти, з ким саме зі слуг вона спілкується. Згодом, щоправда, ця незручність зникла, бо Марічка навчилася впізнавати істот за внутрішнім сяйвом, а не за зовнішністю.

Найкращою подією з самого початку перебування в цьому світі для Марічки стала поява друга — Вогонь подарував їй маленького жовтого дракона. Король наглядав, як Марічка помалу навчалася майстерності літати верхи на драконі. Він навіть сам пояснював найскладніше: як утриматися в сідлі на віражах, як заспокоїти дракона, коли він розлючений і не слухається.

І все-таки Король не був для Марічки ні добрим дядьком, ні