Марина Рибалко - Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

— «Вона знайде їх», — промовив Червоний Король. — На камені було написано: «Вона знайде їх».

— То вони живі? І ми побачимося? — Діана мало не обійняла того, хто приніс їй цю звістку, але вчасно схаменулася.

— Я не знаю, яке було запитання, тому не можу пояснити й відповіді, — промовив Король на диво байдужим голосом.

— Так. Звичайно, — замислено посміхнулася Діана. — А люди кажуть, що Королі ніколи не бувають у Долині Каменів. Тобто… Пробачте. Не важливо, що кажуть.

— Але це правда. Вогню не потрібні ні запитання, ні відповіді, так само як не потрібні вони і Вітру, й Морозу, і Смерті… Ми не буваємо в Долині Каменів. Те, що я туди пішов, — це, можливо, перше і останнє, що я зробив просто як людина, свідомо забувши про те, хто я насправді. Дрібниці… Бувай, — і він повернувся, щоб зникнути, та почув услід:

— Я ніколи не забуду вашої доброти, ваша величносте.

Він зупинився, але не озирнувся, лише промовив:

— Вогонь не може бути добрим. Той, хто вважає його таким, ризикує незабаром змінити свою думку. Не варто забувати про його небезпечність, — і він ступив до вогнища і зник, наче за ним зачинили невидимі двері.

Червоний Король здогадувався, яке питання вже майже десять років краяло серце Діани. Він знав це, бо воно виникло в той самий день, коли сталася одна з найстрашніших пожеж, а Вогонь не забуває про таке.

Минуло кілька днів — й Іринка загубила медальйон, танцюючи увечері навколо багаття. Коли вона помітила, що його немає, його довго шукали, але не знайшли. Діана покликала її і прошепотіла на вухо:

— Не варто шукати. Не винувать себе, що не вберегла медальйон. Його забрав той, кому жоден з нас не може перешкодити.

— А хто? Хто це?

— Він із Вищих.

— Із Вищих? — здивувалася дівчинка. — Тобто Король? А звідки ти знаєш? І хто саме, котрий із них?

— Ти не питай мене, я не можу відповісти. Розумію, що тобі цікаво, звідки я це знаю, але і цього я не скажу.

Іринка навіть образилась, але незабаром забула все, навіть не згадувала про медальйон. Щось було з ним пов’язано, але якщо невідомо що, то яка різниця. Спогади не виринали, а без них не було минулого, тому і збереження його частинок нібито втрачало сенс.

Марічка сиділа у своїй кімнаті, освітленій квітами — живими ліхтариками. Їй виповнилося шістнадцять. Рівно половину свого життя вона прожила у цьому світі — в світі, про який колись так мріяла і який тепер її не відпускав.

Зараз вона дивилась у дзеркало і сльози застилали їй очі. Там, у глибині кришталевого люстра, вона бачила не власне відображення, а вісім років свого життя з того часу, як маленькою дівчинкою зробила крок назустріч невідомому. Вона пам’ятала, з яким захопленням дивилася тоді з височіні на Біле Королівство — найбільше і найголовніше в цьому світі. Його палаци нагадували красу снігових кристалів, і сліпучо-білі гори й долини навколо іскрилися неймовірно різнокольорово, і зранку рожеві тіні лягали на сніг, а ввечері — блакитні й фіолетові.

Марічка бачила Дім Вітру — скелю, підніжжя якої вкривав дикий ліс. Там дерева-велетні перепліталися гілками. Більшість із них були майже вивернуті з землі. А ближче до вершини зникали навіть кущі — і в синіх кам’яних стінах скелі темніли численні печери. Саме там — у глибині цих таємничих палат — і жив Вітер, Сірий Король. У нього, як і у Вогню, не було справжнього королівства, як це розуміла дівчинка з Реальності. Він не володів повновладно жодним клаптем землі, окрім синьої скелі, і водночас володів цілим світом.

Ще Марічка бачила зелені болота, де у крихітних хатинах жили дивні носаті істоти. Вони були схожі на невеличких людей, але вночі їхні очі світилися жовтими вогниками, і вони так швидко бігали поміж болотяними травами, що не кожен міг їх роздивитися. Видно було лише, як щось блимає жовтим світлом у темряві.

У прозорих водах озер і річок жили інші народи. Червоний Король розповідав якось, що підтримує дружні стосунки з Королевою озер, рік, джерел і струмків, іноді зустрічається з нею, щоб пограти в шахи, але вони навіть ніколи не потискають руки одне одному, аби не зашкодити. Адже вони — протилежності: вода гасить вогонь, а вогонь випаровує воду, отже, навіть випадковий дотик може завдати болю обидвом. А минуло кілька років — і Марічка познайомилась із самою Королевою.

І ще багато цікавого побачила дівчинка під час першої своєї подорожі верхи на драконі казковим небом. Що це за світ, Марічка не знала і вважала, що потрапила в казку.

Та найбільше диво — то був палац Червоного Короля. Рів навколо замку заповнювало полум’я, а не вода. Щоправда, і звичайний рів з водою Марічка бачила лише в кіно, бо за свої вісім років їй не довелося бувати у справжньому замку. Всі стіни, ворота, вежі аж до неба — все виглядало неймовірно тендітним і крихким, неначе то був замок із фруктових льодяників. А кольори вирували від світло-жовтого до рубінового.

Та не лише зовні замок був дивом-дивним — ви б побачили, що там було всередині! Стіни у коридорах і залах обплітали невідомі науці рослини, і їхні квіти випромінювали м’яке блакитне сяйво. Кімната, яку слуги приготували для Марічки, виявилася великою і світлою,