Марина Рибалко - Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

буревій стих, то двоє чоловіків — наляканий до півсмерті отаман розбійників і хлопець у червоному з божевільним поглядом — стояли на даху багатоповерхового будинку, і розбійник був ближче до краю.

— Поглянь униз, звідси добре видно частину того світу, до якого ти так прагнув потрапити.

Отаман відсахнувся від краю, уявивши, як довго звідти падати.

— Ні, я не цього хотів! Я не хочу тут залишатися! Ти ж розумієш, я — розбійник, мені потрібно було мандрувати між світами, щоби з найменшою шкодою для людей брати цінності і зникати.

— Забудь про це. Ти знайдеш тут багато цікавого, якщо зможеш врятуватися! — відповів юнак, і білий жорстокий вогонь палав у його очах, і справжній, небезпечний вогонь палав за його спиною, займаючи дедалі більший простір на даху.

Отаман поглядав то на полум’я, то вниз, де вже починали збиратися люди. Хтозна, чи тієї хвилини звернув він увагу на те, що рудий юнак був одягнений вже не у простий, подібний до селянського одяг — на ньому було коштовне і вишукане вбрання людини, не нижчої за герцога. Плащ, оторочений золотом, розвівав вітер, і незабаром краї плаща зайнялися від полум’я, що вирувало навколо. Десь завили сирени пожежних машин. Отаман крізь жах і намагання не втратити розуму здогадався, що то має бути допомога. Чи встигнуть вони?

Він зареготав — і його обличчя стало схоже на маску персонажа з якогось стародавнього театру. Його душили ненависть до свого ворога і страх перед усім, що відбувалося навколо.

— Може, я і не врятуюся, — заволав розбійник, — але ти згориш першим!

Полум’я охопило юнака, але він стояв нерухомо, неушкоджений. І тоді отаман розбійників зрозумів, кого він примусив зійти зі стежки і кому стріляв у спину. Червоний Король заговорив до нього:

— П’ятнадцять років тому, коли ти прийшов у Долину Каменів, туди, де завжди сніг, ти знайшов там відповідь на своє питання. Ти пам’ятаєш її? «Шлях, яким ти йдеш, приведе тебе на палаючий дах. Куди можуть привести інші шляхи, дізнаєшся, коли звернеш із цього». Я знаю, що там було написано, бо було темно і ти прийшов зі смолоскипом і наблизив вогонь до каменя, щоб прочитати. Жаль, тобі було нецікаво, куди можуть привести інші шляхи. Ти обрав життя розбійника. Ти той, ким хотів бути.

І він зник. Лише шепіт звідкись здалеку долинув до отамана: «Не варто принижуватися, намагаючись випросити у мене пробачення через вогонь. Тутешній вогонь зовсім інший, і я навіть не почую тебе. Так що ти тут сам — у Реальності».

Пожежники зняли з даху чоловіка у дивному шкіряному вбранні. Він мовчав і лише озирався навколо, як дикий звір. Довелося відвезти його до лікарні. Можливо, він так і не згадав, хто він і звідки. Подальша його доля невідома.

13. Відповідь для Діани

Тепла зоряна ніч огорнула ліс. Циганський табір спав під мирний шурхіт дерев. Вогнище вже згасало, та раптом воно спалахнуло яскравіше — і в тому спалаху з’явився молодий стрункий чоловік. Він попрямував до кибитки, у якій спала дівчинка. Саме та дівчинка, що про її неймовірну вроду всюди, де її бачили, складали пісні. Висока і при цьому тендітна, вона здавалася старшою за свої десять років. Та чоловіка цікавив лише медальйон, який вона носила на шиї — трикутник з промінцями — сектор магічного «сонця». Чоловік обережно обійняв дівчинку за плечі і трохи підняв, аби скинути амулета.

— Не чіпайте її, ваша величносте, — почув він жіночий голос.

Діана дивилася на нього широко розкритими очима, повними рішучості. Щоправда, навряд чи вона знала, чим може завадити Червоному Королю зробити те, що він вважає за потрібне.

— Я візьму медальйон і піду, — промовив він.

— Ні, прошу вас, Іринка дуже дорожить цим медальйоном.

— Добре. Я не чіпатиму його зараз, щоб ти не мучилася питанням, як маєш діяти. Але вогнище все одно принесе його мені, — Король усміхався, і в нічній темряві його обличчя і надзвичайне руде волосся випромінювали м’яке ледь помітне сяйво. А в його очах стрибали шалені іскорки, і від цього він виглядав зовсім молодим, навіть юним. Він ніби вже хотів іти геть, але зупинився і промовив:

— Мало хто з людей відразу може впізнати мене.

— Цигани можуть, — відповіла Діана.

— Ти не циганка.

Вона промовчала.

— Я звернув на тебе увагу, бо спостерігав за дітьми, які прийшли у наш світ, аби забрати мою дівчинку з Реальності. Коли полум’я багаття освітлювало твоє обличчя, я бачив, що і в хвилини радості у твоїх очах сум. Таке враження, що ти не знаєш, чи можеш дозволити собі веселитися.

— Якась частина правди є у ваших словах.

— Я не можу відчувати так, як люди, і не розумію, чому ви так любите ставити собі питання і шукати на них відповіді, вважаючи, що саме це знання потрібно вам у житті.

— Іноді це найпотрібніше! Я б усе віддала, тільки б знати.

— Зупинись. Ці слова — це зайве. Я був у Долині Каменів і шукав відповідь на твоє питання.

— Але ж я не висловлювала його!

— Так. Але це не важливо. Якщо відповідь існує, її можна відшукати.

— То вона існує? — з благанням у очах запитала дівчина.