Марина Рибалко - Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

Коли половина шляху до села була позаду, зілля вже мало почати діяти. Так принаймні стверджувала Рита: «Мине десять хвилин з тієї миті, як ти вип’єш це — і можеш не боятися жодного чародія».

Над стежиною розкидисте старе дерево схилило гілку, що здавалася затонкою, аби витримати людину. Та, напевне, міцна деревина з роками ставала могутнішою, адже гілка навіть не прогиналася від того, що на ній лежав високий юнак. Його хвилясте яскраво-руде волосся спадало на плечі. Він легко зістрибнув босими ногами на стежину просто перед ватажком. Це було надто по-розбійничому, але на розбійника він не скидався, та й зброї при собі не мав. Його очі, світло-блакитні і дещо божевільні, дивилися просто на отамана, але погляд був таким, ніби юнак прозирав у простір, в нікуди.

— Ти загородив мені шлях! — різко промовив отаман, чомусь ще не відчуваючи справжньої злості.

— Я знаю, — відповів юнак. На його обличчі блукала невловима посмішка.

«Хто він, цікаво? — подумав розбійник. — Одяг нібито селянський, простий і грубий, але чому червоний? У цих краях простий люд не носить червоне, навіть вельможі вбираються в цей колір тільки в особливих випадках».

— Ну то зійди зі стежки. Ти маєш пропустити мене.

— Чому? — трохи здивовано, і з тою ж ледь помітною усмішкою запитав юнак.

«Йому або щось потрібно і він хитрує, або це просто місцевий дурень», — промайнуло в отамановій голові. Він відчував, що ситуація може перерости в суперечку, і можна було все вирішити простою силою, але бити беззахисного божевільного чомусь не хотілося. Однак самому зійти зі стежки — означало поступитися власними принципами. Якомога спокійніше він промовив:

— Ти маєш звільнити мені дорогу хоча б тому, що я старший.

— Лише на вигляд, — була відповідь.

— Що? — роздратовано перепитав розбійник.

— Моє тіло не відповідає віку, тому визначити за зовнішністю, хто з нас старший, неможливо. Але я живу так давно, як вітер і як сніг у цьому світі. Якщо ти віриш мені, то обійдеш мене і підеш своїм шляхом, а я — своїм. У будь-якому випадку, я візьму те, по що прийшов.

«По що прийшов? Яка різниця, хлопець божевільний! Та він занадто зухвалий. Може, трохи налякати його?»

Умить ватажок вихопив пістолета і притулив його дулом до чола рудого юнака. Той ніби й не помітив. Отаман зашепотів погрозливо:

— Ти, здається, збирався кудись іти, то обходь мене і тікай, бо отаман розбійників може передумати, і тоді тебе наздожене куля. Ти ще маєш шанс врятуватися.

— Хіба, коли ти натрапиш на пожежу в лісі, полум’я обійде тебе? — безтурботним м’яким голосом запитав юнак. — Але я звільню тобі дорогу. Для мене це не має значення.

І, обійшовши отамана, він попрямував у бік річки. За кілька кроків зупинився, повернувся обличчям до розбійника, в його очах з’явилося щось нове, схоже на рішучість чи впертість, і він промовив:

— Я не буду чекати. На жаль, ти не встиг навіть побавитися своїми новими іграшками. Я заберу їх.

Він підняв руку і з його пальців зіскочило полум’я, що на секунду охопило розбійника, а потім повернулося до рук рудого хлопця.

Приховуючи страх, розбійник наблизився до юнака і промовив:

— Як бачиш, вогонь не завдав мені шкоди. Я захищений від усіляких чародійських нападів. Слід було б замочити тебе просто зараз, але я хочу, щоб ти повернувся до свого хазяїна, який прислав тебе і, напевне, навчив цих примітивних фокусів. Так от, я хочу, аби ти доповів йому, що я сильніший, ніж він там собі уявляє, і ніякий чаклун не відбере в мене те, що належить мені.

— Хіба я схожий на того, хто підкоряється якомусь хазяїну?

— Ти схожий на ідіота, — промовив розбійник, регочучи.

Рудий юнак також засміявся, не відповів нічого і пішов геть.

Отаман повернув у свій бік, але неспокій примусив його дістати з торби і розгорнути грубий шкіряний згорток. Всередині нічого не було. В одну мить він крутнувся на підборах і послав кулю в спину юнакові. Той упав на коліна, не зойкнувши. Розбійник підбіг до хлопця, який, спираючись на дерево, намагався піднятися з колін. Коли отаман стояв над ним, спрямовуючи дуло пістолета йому в обличчя, юнак промовив через силу:

— Це боляче. Марно ти так вчинив.

— Невже? — з жорстокою насмішкою промовив розбійник і схопив хлопця за волосся, відхиливши силоміць його голову назад. — Як ти дістав амулета?

— Полум’я… це просто… для мене.

— Тобто все-таки твоя магія не така вже й безсила, — проговорив отаман, розмірковуючи, що ліпше все-таки вбити юнака і поспішати до Рити по відьомську допомогу.

— Це не магія, — хрипко відповів хлопець.

— Де вони?

— Ось, візьми, — у руці його з’явилися два медальйони. — Якщо зможеш, — додав він і різко звівся на ноги, схопивши отамана за зап’ястя. — Кулею ти можеш завдати мені болю, але не вбити мене! Ти, здається, хотів побачити Реальність, але тут не вистачає одного сектора амулета. Байдуже. Я покажу тобі, що таке Реальність!

Тієї ж миті здійнявся страшний вітер, дерева виривало з корінням. Несподівана ніч укрила все довкола. Отаман стріляв, але його кулі не знаходили нічого, окрім темряви й вітру. Пістолет вихопило у нього з рук, зірвало з плеча торбу. Як він сам лишився на місці — незрозуміло. А коли