Галина Василівна Москалець - Діти

діти їхніх дітей так само. Але всі вони будуть у щось вірити і дай боже, щоб зле для них завжди виявлялося паперовим драконом. Жити в такому занадто земному світі їм нелегко. Проте з кожним днем, з самого народження руйнуються уявні, перешкоди, залишаються дійсні, створюються нові, доки людина не опиняється в кільці з Непереборних Перешкод. Вона акліматизується і починає старіти. Це не є погана людина. Якщо є люди, для котрих не існує таких Непереборних Перешкод, то все одно і на їхню долю випадає досить неприємностей. І вони теж старіють, вмирають так само. 16.

Справді, як же вона може його залишити? Як вона досі не вмерла від самотності?

Ось що думав Адась про неї: «Якби не ти, то хтось інший опинився б тоді зі мною в кімнаті. Не могло бути інакше. Хтось мав прийти і тримати мою голову на колінах. Добре, що це ти прийшла…»

Щоб не зробити Єві боляче, він цього не сказав, але даремно. Вона багато чого зрозуміла, хоч не вміла ще передчувати лиха. Їй було відомо, що роблять чоловік і жінка в першу шлюбну ніч. Євка не в монастирі виросла, щоб вважати себе знайденою в капусті. Але навіть зараз, після всього того, що було між нею й Адасем, вона ніяк не могла усвідомити, що має на це повне право і може без сорому дивитись людям у вічі.

Ось що вона думала про війну: «Якби це була справжня війна і люди щодня гинули у нашому місті, я загинула б теж. Це трапилося б раптово й легко. Але зараз мені страшно навіть подумати, що ми помремо, а ще хтось залишиться живий. Навколо буде тихо й гарно. Нас заберуть в чорну машину з гратами, відвезуть за місто і розстріляють, як зробили з тими, хто не хотів працювати на німців…»

Вона сказала про це Адасеві. Він засміявся і назвав її боягузкою. Адась ще запитав:

— Яке сьогодні число?

Вони ніяк не змогли вгадати. Зрештою Адась махнув на це рукою. Потім Євка вже сама вгадувала, наморщивши чоло. П’ятнадцятого вона мала зустрітись з Гансом. Їй було його жаль, адже цього німця, зовсім не схожого на інших, могли вбити. Вона піде разом з Адасем, тільки з ним.

Вони сиділи поруч на підлозі. Єва рахувала спочатку до ста, потім до двохсот. Це вона так собі наворожила: якщо Адась поцілує її зараз, все буде добре.

Ось що вирішив Адась: вони сидітимуть тут до вечора, а потім підуть геть. Через місто можна не йти — досить перейти річку і там сховатися в лісі. Тільки б опинитись за лінією фронту, в своїх. Спочатку він влаштує Євку в який-небудь госпіталь, а сам буде поблизу, десь в полку розвідником.

Євка обхопила коліна руками і опустила голову. З крана на кухні монотонно капала вода, і можна було без кінця лічити удари краплин.

— Скажи щось, — попросила вона тихо. Адась не почув. Він усміхався, дивлячись на стіну, де висіла його фотографія з дитячих літ. Вийшов він на ній просто страховиськом з витріщеними очима і великими вухами.

Євку взяло зло. Вона зірвалась на рівні ноги, вхопила портрет і брязнула ним об землю. Дзвін розбитого скла зразу охолодив її, і вона похнюпилась, опустивши руки.

Адась розгублено дивився на неї.

— Чому ти така недобра?

— Я зараз приберу! — похопилась Євка і кинулась до віника.

Але на кухні вона знесилено опустилась на стілець. Вона тремтіла, ніби від холоду. Адась не йшов, не йшов, не йшов… Все завмерло в ній, зупинялось серце. Потім Єва встала і навшпиньки підійшла до дверей. Засув страшенно грюкнув, і вона щосили кинулась бігти в розчинену навстіж хвіртку, засліплена сонцем, очманіла від різкого свіжого повітря…

Ще має бути післямова, в котрій я хотіла б сказати те, чого вже не можуть сказати ні Адась, ні Єва. Післямова потрібна більше мені, хоч сумніваюся, чи буде вона доречною. Історію двох дітей можна з повним правом назвати казкою, і це не применшить її правдивості. Казка — це сподівання прекрасного чуда або жахливого кінця. Крім закінчення, в казці все абсолютно реальне. Зрештою, сядемо перед нашим телевізором і дивитимемось далі!..

17.

Було ще рано, бо пісок не просох і волого блищав. Єва в дитинстві любила вибирати сріблясті кристалики слюди і розкладати їх на камені. Під сонячними променями спалахував то один кристалик, то кілька, і примруженим очам уявлявся фантастичний розсип різнокольорових вогнів.

Вона кинулась на траву і завмерла. Серце їй шалено калатало від бігу. Єва спробувала заплакати, але не мала для цього якоїсь певної причини. Тоді вона, заплющивши очі, стала згадувати ніч, руки Адася, його мовчанку, шалене моторошне коло, але пам’ятала лише густу темряву і грім гармат.

Адась, Адась, Адась… Вона повторювала його ім’я, і від цього він не ставав ближчим. Досить було забрати руку з Адасевої руки, як Єва втрачала віру в те, що Адась її, а вона його. Вона захотіла встати і побігти додому, але боялась зустрітись з мамою чи з сусідами. Їй здавалось, що вона позначена слідами вчорашньої ночі, що вся вона