Галина Василівна Москалець - Діти

class="book">Страшний гуркіт вдаряє у вікно. Він раптово затихає, але починається загрозливе монотонне дзвеніння.

— Дощ, — тихо каже Адась, проте Єва йому не вірить.

Здається, що коли б Адась нічого не сказав, вона б померла.

Якась дивовижна сила змушує Єву вчепитись міцно в нього, притиснути його голову до грудей, щоб відчути тепло, щоб не залишилось на ній жодного беззахисного місця. Ніжність його вуст обпікає їй лице. Це вже смерть. Все навколо кружляє, летить… Сильні руки звільняють її тіло від сліз і страху, доки од неї не залишається нічого, доки вона зовсім не щезає…

Тільки несамовитий біль нагадує, що вона ще існує, і очі широко розплющуються, хоч вони зовсім сліпі в темряві.

Чому ж так страшно і соромно? Нема ні початку, ні кінця дню чи ночі. Тиша — аж страшно. Літня злива, справжня довгождана літня злива — страшна, бо нагадує грім гармат. Наївна історія про хлопчика і дівчинку, які заблудились в лісі, викликає лише добродушну посмішку. З'явиться така думка — і я знову відчуваю себе беззахисною й безсловесною. Звідки мені знати, де взялися Адась і Єва й чим закінчиться історія людства?

15.

Їх розбудив настирливий грюкіт у віконниці. Єва перелякано шарпнулася і зачепила Адася, котрий лежав, уткнувшись носом в її плече.

— Тихо! — зовсім не сонним голосом сказав хлопець. — Нас немає вдома.

— Боже мій, що буде!

Євку всю трясло. Вона сіла, натягнувши простирадло аж до підборіддя.

Грюкіт ставав дедалі сильніший. Хтось гримав кулаком по одному й тому самому місці.

Адась похапцем став одягатись.

— Не відчиняй! — пересохлими губами попросила Євка. — Що ж буде, боже мій, що буде?

— Не бійся!

Він обережно підійшов до вікна, намагаючись зазирнути у щілину.

Євка зацьковано стежила за його рухами.

— Євко, Адасю! — пролунав мамин голос. На якусь хвилю стукіт завмер, і у двері щосили затарабанили.

Євка затулила вуха.

— Не треба. Не треба!

— Євко, Адасю. Відкривайте ж!

Адась сахнувся від вікна і сів просто на підлогу.

— Єво, Єво, це ти?

Євка впала на ліжко і беззвучно заплакала.

— Може, я все таки відкрию? — нерішуче запитав він.

— Ні-ні!

«Боже, що вона подумає? Не відчиняй, я помру з сорому! Ну, чого вона прийшла!»

— О, вже, здається, пішла! — втішав її Адась. — Не плач, справді пішла!

Євка прикрила лице руками й заскиглила:

— Що ми наробили? Вона знову прийде. Покличе сусідів, і ті виламають двері. Яка я дурна!

Адась встав з підлоги.

— Ти маєш рацію. Ми тільки робимо дурниці. Й те, що я тебе люблю, теж дурниця.

Євка ще більше закуталась в простирадло й міцно стиснула губи. Вона ніяк не могла спам’ятатись.

Адась вийшов з кімнати, вона не помітила й коли. А потім у вікно знову постукали, і мама закричала:

— Євко, Євко!

Вона зіскочила з ліжка, похапцем натягнула халатик й підбігла до дверей, Адася не було ніде видно. Він уже пішов…

Євка сонним голосом закричала:

— Зараз, зараз. Ну хто там?

Вона ледве відсунула засув і виглянула. Сонце вдарило їй в очі, але в отворі хвіртки вона встигла побачити знайому постать. Мама швидко йшла, і хвіртка уже хиталась позаду неї.

— Все, — прошепотіла Єва й зачинила двері.

Тепер вона залишилась сама і не знала, що їй робити. Навіть не могла плакати. Тільки уявила собі, що буде з нею, коли всі від неї відвернуться. «Якщо в мене буде дитина, я втоплюсь», — подумала вона спокійно.

У вітальні вона побачила Адася. Він стояв спиною до неї, наче не встиг сховатись, і тому не хоче показувати свого обличчя.

— Адась! — підбігла до нього і вхопила за руку. — В тебе є хоч трохи совісті? Що ти зі мною робиш?..

Адась повернув до неї розгублене обличчя, і вона затнулась.

— Я думав… Я думав, що ти пішла геть. Я так боявся!..

Їхні діти не будуть абсолютно схожі на них. І