Олександр Сергійович Іващук - Місто собачих снів

вже не один раз. Все в кінці зводилося до того, що всі дівки – стерви, Ксюша така сама фіолетова, але любов зла і це вже замахало. Такі речі просто треба вислухати. Справи сердечні не піддаються здоровому глуздові і тому будь-які поради є зайвими і непотрібними.

Та й взагалі, подумалося хлопцю, наскільки важливим є мистецтво слухання. Щоб просто взяти і вислухати, не перебиваючи, не даючи абсурдних порад. Якщо не зрозуміти, то хоча б поспівчувати. Або хоча б зробити такий вигляд.

Врешті Михась замовк. Через кілька хвилин він тихо запитав:

– Гриня, коли ж наша Група стане відомою? Щоб не було цих дурнуватих бабських докорів, щоб не думати де заробити зайву копійку, а думати як робити хорошу музику… Як ти думаєш?

Гриня задумався. Питання віддавало риторикою.

– Фіг його знає, чувак, – сказав він і підняв комір куртки. – Фіг його знає…

Однокімнатна квартира беземоційно зустріла Гриню, зверхньо скуйовдивши йому волосся протягом відчиненої кватирки. Юнак поставив кофр з гітарою у куток, з насолодою стягнув кросівки і жбурнув куртку на диван. Потягнувся, мов зі сну, розминаючи затерпле від гітари плече і поплентався на кухню готувати каву. Самотній переляканий тарган чкурнув у шпарину за плиту. Гриня провів його поглядом, подумки вилаявся і поставив на плиту чайник.

Посьорбуючи каву хлопець знову згадав про довгоногу незнайомку біля кіоску і уявив її поруч себе. “Треба було хоча би познайомитися, – із жалем подумав він. – А раптом це була моя доля?”. Гриня посміхнувся – він ще не зустрічав долі з розмірами 90-60-90 (ну, плюс-мінус) і такими синіми очима. Хоча, правду кажучи, якою є або має бути доля він не уявляв.

Юнак струснув головою, відганяючи ці думки. Дівчина пішла з подругою, Михась обмірковує останні вибрики своєї Ксюші, тарган втік, а він сидить на кухонній табуретці із горнятком кави у руці. Так вже сталося і наразі змінити нічого не можна. Життя не перемотати назад як відеозапис. Гриня знову потягнувся, одним ковтком допив каву і пішов розкладати диванчик.

Засинаючи він знову подумав про ту дівчину. І вилаяв себе.

РОЗДІЛ 2

Ранок.

Будильник.

Повна відсутність бажання працювати.

Кава. Перша сигарета.

Розігріті залишки вечері або сніданок.

“Куди ж я подів гаманець?!”

Трамвай (повбивав би всіх!)

Вузенька вулиця до Інституту. Друга сигарета.

Гм, гарна дівчинка. Цікаво на якому вона курсі…

Все. Гриня добрався до робочого місця. Рідна Лабораторія вдарила у ніс молодшого наукового співробітника Григорія Климовського різкими ефірними ароматами. Хлопець широко позіхнув і натягнув ще подекуди білий хімічний халат. Третя сигарета.

Шеф. Добрий день. Я пам’ятаю, що в Лабораторії не можна курити. Накурено? Буває. Справи? Нормально. Тільки от від мене нещодавно дівчина пішла, басист на репетиціях халтурить і таргана на кухні ніяк не впіймаю. Але вам це все далеко і тому я промовчу. Радий за вашого зятя. Я б теж купив собі “VW Golf”, але з моєю зарплатою… Ледь не забув – вам же ж все далеко. Знову змовчу. Та що ж це таке сьогодні зі мною коїться? Що, кажете, будемо робити? Зрозуміло. Не питання. Зробимо. Потім заглянете? Окей.

Четверта сигарета.

Треба щось робити. Колби, піпетки, бюретки, масляна баня… Ненавиджу набирати концентровану сірчану кислоту з пляшки. Все, поставив. Куди ж подівся цей журнал? Ага, ось він. Час початку… Маса каталізатора…

“Я неправильно живу”.

Я! Це я неправильно живу! Може Михась правий? Ми всі робимо те, що від нас вимагає суспільство, заробляємо на хліб насущний нелюбимою роботою, хоча з радістю займалися би зовсім іншим… Перед очима повстали неонові вогні сцени, шаленіючий натовп – свято Її Високості Музики. Гриня зітхнув. Він займається музикою вже більше п’яти років, а результат? Його результат – ця лабораторія. Диплом з відзнакою. Магістр хімічних наук. А музика досі в підвалі. Вірніше, у гаражі… Серед тютюнового диму, плакатів рок-зірок і нескінченних мрій. Може, те що ми робимо нікому не потрібно? Але після нечастих концертів люди підходять, люди захоплюються, люди питають де можна придбати CD. Вони не знають, або не розуміють, що на професійний запис просто немає грошей. А якогось багатого буратіно, який грається у продюсера, доля їм ще не підкинула. І тому їхня Група наразі широко відома лише обмеженому колу людей. Ось так.

Гриня знову закурив. Нічого, прорвемось. Просто настрій сьогодні ніякий. Так хочеться їй подзвонити. Знаю, що сенсу вже нема. Сенс зник, почуття теж. Дурна ситуація. Це все відсутність жіночої ласки. Стопудів.

Так, дослід закінчився. Тепер обробка даних і все таке. Ще гірше, ніж дослід. Ще й остання пачка паперу для імпортного хроматографу 60-х років минулого сторіччя закінчується… І шукати цей клятий папір доведеться не кому іншому як мені.

Нарешті. Зробив. Порахував. Зважив. Де ж цей Шеф? Ну як? Нормально? Слава Богу. Ще щось будемо робити? Можна вже піти? Дуже дякую. Мені якраз треба було б… Звиняйте, знову забуваю про “далеко”. Ну, я пішов? До побачення. До завтра.

Гриня вийшов з інститутського корпусу і із задоволенням примружився на лагідне жовтневе сонце. Бездоганно синє небо і не думало журитися якимись там примарними хмаринками. Поважно пролітаюче павутиння залоскотало носа і Гриня голосно пчихнув. Хлопець любив “бабине літо”, любив цей крихітний острівець тепла перед довгим зимовим холодом. Він чиркнув дешевою запальничкою, закурив, озирнувся, посміхнувся знайомій дівчині з молодшого курсу і збіг по східцях на вулицю.

Тут Гриня на хвильку зупинився, дістав з кишені мобільний телефон і почав переглядати телефонну книжку. “Що за фігня, – вилаявся він. – Більше ста номерів у довіднику, а подзвонити нема кому. Шкода, що гроші на мобільник збирав довгенько”. Хлопець незадоволено примружився – йому так зараз хотілося з кимось поговорити.

Здається все так просто – спілкування, відверта розмова чи хай йому грець – інформаційний метаболізм. А нема. Друзі, немов молоді вовки, дорвалися після ВЗО до робочих місць у приступі кар’єризму, з бувшими подругами відносин Гриня не підтримував… Музиканти? Гриня похитав головою – не варто. Не то пальто. І тут його осінило. Хлопець аж засміявся.

– Як я міг забути? – бурмотів він, набираючи номер.

Нарешті пішов виклик.

– Алло, Світлану Іванівну можна до телефону? Алло, Мама? Ти зайнята? Зараз приїду…

РОЗДІЛ 3

– Ну що, сина, як справулі? – посміхнувшись, спитала Мама. – Відтоді як ти почав жити у бабусиній квартирі ми з Батьком тебе практично не бачимо. Юлька за тобою скучає. Ти хоч би Сестрі звонив частіше.

Мама скрушно похитала головою.