Олександр Сергійович Іващук - Місто собачих снів

руку і запхав купюру до кишені хлопця. – Дякую, сусіде.

– Та нема за що, – стенув плечима той. – Тобі дякую.

* * * * *

Борис, задоволений собою далі нікуди, розвалився у м’якому фотелі і бездумно клацав пультом, перемикаючи телевізійні канали. Клаптик аркушу з віршем валявся поруч на журнальному столику.

До речі, дивна штука – телевізор! Чудово допомагає задовільнити підсвідоме бажання відректись від відповідальності! Людина сидить і тупо зиркає в картинку, яка змінюється (яку змінюють замість неї?) щоп’ять секунд, і обманює себе тим, що контролює ситуацію і хід подій здатністю приймати рішення перемикання каналів. Чи ж не тому стільки людей полюбляє переглядати ТВ з пультом у руці?

А, може, я помиляюся і пульт потрібний лише для того, щоб вибирати найменше зло із трансльованого матеріалу?

Чи десь побутує думка, що якщо довго перемикати телевізійні канали можна досягнути побутової нірвани?!

Борис пристально дивився в плоский екран, придбанного на минулому тижні телевізора. Як би там не було, він був задоволений собою далі нікуди. Куплений листок з поетичними каракулями заспокоював і викликав відчуття дивного самозадоволення. Тепер Борис припіднесе його сусідці і вона перестане його цуратися. Якщо вона живе з тим придурком, значить полюбляє всілякі мистецькі штучки, а отже – вірш справить на неї враження. Далі кілька подарунків – і справа залагоджена!

Він навіть точно знав як відбуватиметься вручення „поеми” – Борис, весь такий із себе, підрулить на сяючій від зимового сонця машині і привідкривши вікно недбало кине: „Привіт, сонце, я тут для тебе дещо маю”… Далі фантазія вичерпувалась і залишались суцільні райдужно-гламурні кола. До речі, і Валентинів день скоро, можна буде під нього підлаштуватись!

Борис згадав про свято закоханих і на мить спохмурнів. Він ніколи не любив це свято. В бурситетські роки це означало витрати на подарунок подрузі (якщо вона була), якщо ж дівчини не було це означало лише ручну святкову фіззарядку. Так хай хоч одного разу стане в пригоді!

Про те, чи покаже Мар’яна вірша Грині Борис не турбувався – він цього клятого вірша придбав, це його власність і він має право чинити з нею як забажає.

І взагалі, Ткачуку було плювати на думку сусіда. А Мар’яну не відштовхне факт того, що вірш написаний не Борисом.

Він же ж його купив!

Юля сказиться, коли дізнається, що я її кинув. Або не дізнається. Юля буде для кар’єри, а Мар’яна для відпочинку. Юля… Все, набридло. Не думатиму про неї. Пиляння, закиди… Куди і подівалась її початкова ніжність. Живеш собі спокійно, аж тут звідкілясь з’являється створіння жіночої статі, яке тобі подобається, якому подобаєшся ти, ви шукаєте втіхи (вигоди?) одне у (від?) одному… Аж раптом єдиною метою стає запрягти тебе у свого воза. І звідкіля це береться?

Борис пристально дивився в плоский екран, придбанного на минулому тижні телевізора. Він навіть не підозрював, що…

ЧАСТИНА ДРУГА

Що глупіше за темряву?

Хотів світлячка я спіймати -

і напоровся на шип

Мацуо Башо (Басе), 1644-1694

Життя – це постійна мить Вибору. Життєвий шлях кожного з нас – це дорога із нізвідки у нікуди. Ніхто не знає де і коли почалася його стежина, жоден не відає куди вона його приведе. Перед людиною постійно відкриваються тисячі доріг, проте йти дозволено лише однією. Це – Вибір.

Багато хто обирає шлях, ще більше покладаються на Долю. Це – Вибір.

Людина каже: “Я не знаю, що маю чинити, куди маю йти”. Це – Сумнів. Але без нього неможливий Вибір.

Кожний із нас несе у собі Силу і Страх. Силу обирати шлях та Страх перед обраним шляхом. Це теж Вибір.

Життя – це постійна мить Вибору. Кожний крок супроводжують Страх і Сумнів, проте він несе нам Силу. Сила допомагає робити Вибір, що в свою чергу знову породжує і Сумнів, і Страх.

Життя – це постійна мить Вибору… Але інколи Вибір роблять за нас.

РОЗДІЛ 1

– Всім дякую,- стомлено сказав Гриня і відвернувся від мікрофону.

Це означало, що репетиція закінчилася. Музиканти закурили і почали збиратися. Басист поставив бас у куток, навіть не вийнявши штекер, і почав натягати куртку. Вигляд у нього (як і завжди) був дещо самозакоханий. Довготелесий барабанщик мугикав якусь джазову мелодію і неквапом запихав перемотані синьою ізолентою палички до кольорового рюкзачка. Михась, соло-гітарист, підійшов до Грині.

– Додому пішки? – спитав він.

Гриня механічно змотував гітарний шнур, жмурячись від диму цигарки, затисненої у кутику рота. Не повертаючи голови, хлопець ствердно кивнув.

Гриня і Михась жили в одному мікрорайоні Міста, тож додому з репетицій переважно йшли разом. Як і в цей раз.

Довший час йшли мовчки. Тьмяно-жовті ліхтарі зажурено схилялися над хлопцями, немов бажаючи підслухати ще не розпочату розмову.

– Як там в тебе? – врешті озвався Гриня. Це мало означати: “Як робота? А твоя Ксюша? Що дивився по “ящику”? Чи, може, де вчора забухав?”.

Михась зітхнув і закурив.

– Фіг його знає, чувак. Все мене дістало. Я так більше жити не можу. Повсюди якісь одні дебіли. Мені постійно здається, що я неправильно живу. Потрібно щось міняти, причому вже і негайно. Отаке-от, чувак.

Гриня поправив на плечі кофр. “Гм, – подумав він. – Останнім часом я чую подібні речі від дуже багатьох людей. Світ сказився. Всі хочуть “те, не знаю що” і “там, не знаю де”. Питання “з ким” взагалі краще не чіпати. То все вплив клятої емансипації і дешевих американських фільмів”.

– Ти чого мовчиш? – перервав його роздуми Михась. – В тебе такого відчуття нема?

– Гадаю, що таке відчуття в тій, чи іншій мірі притаманне кожному, – Гриня посміхнувся.

– А що мені з ним робити?

– А що ти хочеш з ним зробити? Міняти ж потрібно не відчуття, а те, що його викликає. Зачекай хвилинку…

Гриня відійшов до тютюнового кіоску. Дві дівчини купляли ментолові сигарети. Він з цікавістю, майже непристойно, оглянув дівчат. Одну з них юнак знайшов дуже навіть привабливою. “Може запросити її на горнятко кави… – неуважно подумав він. – А подруга? В принципі є Михась… Та він знову почне: моя Ксюша, моя Ксюша…”. Гриня зітхнув. “Та й, зрештою, на роботу рано вставати… Іншим разом”. Проте дівчину запам’ятав.

Гриня купив сигарети і ще раз кинув погляд на постаті дівчат, що віддалялися. Михась теж дивився їм услід.

– А моя Ксюша… – промовив він.

“Почалося”, – подумав Гриня і закурив. Цей монолог юного Ромео він чув