Амелі Нотомб - Саботаж кохання

на талії і розширеній донизу, як півонія. Від її вроди і грації у голові затьмарилося.

Проте я таки згадала, що мала сказати їй.

— Елено, у мене є таємниця.

Вона спромоглася глянути на мене і цей погляд красномовно промовляв, що одну новину завжди можна терпляче вислухати.

— Ще один кінь? — запитала з погано прихованою іронією.

— Ні. Справжня таємниця. Таємниця, яку на всій землі знаю лише я одна.

В цьому я не сумнівалася.

— І що це таке?

І тут я раптом усвідомила — занадто пізно — що була цілком нездатна висловити це словами. Не могла ж я їй розповідати про сніг та дивні зітхання.

Жахливо! Єдиний раз я спромоглася привернути її увагу, і не знаходила, що сказати.

Зі скрути я вийшла, відклавши пояснення у просторі:

— Йди за мною.

І я рушила собі у першому ліпшому напрямку, вдаючи впевненість, за якою приховувалась панічна розгубленість.

О! Диво! Вона пішла слідом. Правда, з її боку це не була якась надзвичайна поступка. Вона звикла цілими днями повільно походжати по гетто. Сьогодні вона задовольнилася тим, що походжала у моїй компанії, поруч зі мною, але як завжди недосяжна.

Важко було йти так поволі. У мене складалося враження, що дивлюся фільм у сповільненому режимі. І ця вайлуватість була ніщо, порівняно з внутрішнім переляком від самої думки, що у мене нічого немає, що показати нічого.

Проте від того, що вона йшла поруч, душа моя бриніла від почуття перемоги. Ніколи не бачила, щоб вона йшла поруч когось. Її волосся було туго зібране у косу так, що я чітко бачила її прекрасний профіль.

Та чортзна, куди її повести. На території гетто, яку вона знала не гірше за мене, не було ніякої таємниці.

Ця пригода тривала, мабуть, з півгодини. Хоч у моїй пам'яті вона відклалася як цілий тиждень. Я повільно волочу ноги. З одного боку, щоб не дуже випереджувати

Елену, з другого, щоб відтягти якомога довше неминуче приниження — ту вкриту соромом мить, коли я вкажу їй на дірку у землі, або на розбиту цеглину, або ще на яку-небудь нісенітницю і наважуся ляпнути ахінею типу: «От лихо! Хтось її вкрав. Хто ж це поцупив мою скриньку зі смарагдами?» Красуня розсміється мені прямо в очі. Хоч куди кинь, скрізь клин. Провал в усіх напрямках.

Я виставила себе на посміховисько, але мені не вдавалося переконати себе у власній неправоті, адже я знала, що таємниця існує, і це щось більше за скриньки зі смарагдами. От якби знайти потрібні слова і розказати Елені про велич цієї таємниці — про сніг, про дивовижне палання, про непізнану насолоду, про надзвичайні усмішки і ще незбагнену послідовність розвитку інтриги.

Якби я змогла хоча б привідкрити для неї ці дива, вона захопилася б мною, а згодом і покохала. У цьому я не сумнівалася. Нас розділяли слова. Подумати лише, варто було знайти потрібні слова і скарби відкрилися б, як у Алі-Баби з його «Сезам, відкрийся»! Але велика таємниця приховала від мене свої слова і мені лишалось тільки стишувати й стишувати ходу, туманно сподіваючись на фантастичну появу диво-слона, або крилатого пароплава, або ядерної електростанції як відволікаючого маневру.

Терплячість Елени свідчила про те, наскільки мало все це її цікавило, так, наче вона вирішила наперед, що моя таємниця розчарує її. Я майже дякувала їй за це. Все повільніше й повільніше, від абсурдної дистанції до ідіотського гаку, мій маршрут привів нас до брами гетто.

Мною мало не заволоділа хвиля відчаю і злості. Я вже була готова впасти на землю з криком:

— Таємниці ніде немає! Не можу її показати, не можу навіть розповісти про неї! Але вона існує! Ти мусиш у це повірити, тому що я відчуваю її у собі, і тому що вона у тисячу разів прекрасніша, ніж ти могла б собі уявити! І ти мусиш любити мене, тому що я єдина людина на всьому білому світі, хто носить її у собі. Не прогав таку неймовірну річ, як я!

І саме тоді Елена врятувала мене, сама про те не здогадуючись:

— То твоя таємниця за межами Сань Лі Тхунь?

Я відповіла, що так, просто, щоб бодай щось відповісти, чудово усвідомлюючи, що на бульварі Хутун не було нічого такого, що могло б скидатися на таємницю.

Моя кохана зупинилася на місці:

— У такому разі перепрошую. Я не маю права виходити з Сань Лі Тхунь.

— Оце тобі, - видихнула я вдавано, ще не вірячи у спасіння в останню мить.

— Мама заборонила мені виходити. Вона каже, що китайці небезпечні.

Я мало не скрикнула: «Хай живе расизм!», але задовольнилася тим, чого вимагали обставини:

— Шкода! Якби ти тільки побачила, до чого гарна ця таємниця!

Навіть Малларме на божій дорозі не сказав би інакше.

Елена знизала плечима і повільно пішла собі геть.

Мушу визнати: починаючи з того дня, я несу у собі безмежну і невичерпну вдячність китайському комунізму.

Двоє коней виїхали за огорожу однієї-єдиної брами, яка завжди була під охороною. На бульварі Хутун вони