Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Публіцистика » Саботаж кохання 📚 - Українською

Амелі Нотомб - Саботаж кохання

185
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Саботаж кохання" автора Амелі Нотомб. Жанр книги: Публіцистика.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 36
Перейти на сторінку:
поїхали не в напрямку площі Великого Вентилятора, а в протилежний бік ліворуч.

На площі Великого Вентилятора знаходилось Заборонене Місто. Менш заборонене, аніж село. Але обидва вершники були у тому віці, на який не поширюються будь-які заборони, от їх і не зупинили.

Шпаркі коні вивели їх далеко на шлях, що тягся вздовж полів. Місто Вентиляторів зникло з горизонту.

Якщо ви не бачили земель довкола Пекіна, то вам незнайоме поняття світової печалі.

Важко уявити, як найпрестижніша в Історії Імперія могла вирости на злиднях такого масштабу.

Пустеля — гарна річ. Але пустеля, перетворена на село, — видовище гнітюче. Найнижчі рослинки виглядали виснаженими. Люди — рідкість, та ще й не видно їх, бо набудували собі халупок у норах.

Якщо є на цій планеті пустельний пейзаж, то це саме він. Коні цокотіли по вузькій дорозі, сподіваючись цокотом перекрити тишу руїн.

Не знаю, чи сестра здогадувалась про те, що її велосипед був конем. У будь-якому разі, ніщо у її поведінці не суперечило цій легендарній істині.

Діставшись калюжі посеред рисових полів, ми зупинили коней, познімали амуніцію і пострибали у брудну воду. То були суботні вилазки.

Часом якийсь китайський селянин, неймовірно убогий на вигляд, заходив глянути на те, як плавають дві білі цяточки.

Обидві вершниці виходили з води, одягали амуніцію і сідали на землю. У той час як їхні коні паслися на злиденній траві, вони наминали крекер.


У вересні починалися заняття в школі.

Для мене — нічого нового. Для Елени — вперше.

Але невеличка французька школа у Пекіні не мала нічого спільного з навчанням.

Ми, діти різних народів — окрім англомовних і німців — були б дуже здивовані, якби нам заявили, що ми відвідуємо цю установу з метою навчитися чогось.

Цього ми не помічали.

Для мене школа була величезною фабрикою паперових літачків.

До такої міри, що їх допомагали нам будувати й учителі. Воно й зрозуміло: оскільки вони не були ні вчителями, ні вихователями, то це майже все, що вони вміли робити.

Ці славні люди, ці вчителі на громадських засадах опинилися у Китаї через прикрість. Адже можна назвати прикрістю велику сукупність ілюзій з подальшим розчаруванням у кожній з них.

До речі, окрім дипломатів і синологів, усі іноземці, які тоді мешкали у Китаї, опинилися там в силу тих самих «прикрих» обставин.

І, оскільки, опинившись у цій країні, ці нещасні мали бодай щось робити, вони йшли «навчати» у невеличку французьку школу Пекіна.

То була моя перша школа. Саме у ній я провчилася перші три класи, які вважаються найважливішими. Але марно стараюся пригадати. Гадаю, окрім того, як робити паперові літачки, геть нічому там не навчилася.

То й що? Читала я з чотирьох років, писати навчилася у п'ять, а черевики сама зашнуровувала споконвіку. Отже, вчитися мені було нічому.

На вчителів покладалось надлюдське завдання — завадити дітям повбивати одне одного. І їм це вдавалося. Тож слід привітати цих чудових людей і з'ясувати, що за подібних обставин, наприкінці століття навчати алфавіту було безглуздою зайвиною, заняттям для ідеалістів.

Для нас, дітвори різних національностей, освіта була не чим іншим, як продовженням тієї ж війни, і тими самими засобами.

І все ж з однією відмінністю: у маленькій французькій школі Пекіна не було німців. Вони ходили до східнонімецької школи.

Ми розв'язали це прикре непорозуміння завдяки геніальній і панічній регламентації: у школі ворогом був кожен.

А через те, що навчальна установа була дуже малих розмірів, ми без проблем гамселили одне одного. Знайти ворога було неважко, він був повсюди — під рукою, під зубами, під ногою, під плювком, під нігтями, під черепом, під підніжкою, під сечею і під блювотиною. Варто було лише нахилитися.

Ця школа була тим паче строкатою, що чверть учнів не знала жодного слова французькою. І навіть ніколи не посягала на те, щоб вивчити бодай якесь одне. Батьки влаштували їх сюди, бо справді не знали, куди їх подіти. Та ще тому, що бажали у спокої разом з іншими дорослими смакувати радості місцевого режиму.

Отож, серед нас були малі перуанці чи інші марсіани, яких ми залюбки брали на тортури і панічний гвалт яких був нам цілком незрозумілий. У мене збереглися найкращі спогади про французьку школу.

То була, мабуть, і для Елени перша школа.

Я тремтіла. Я обожнювала це місце розпусти, але мене охоплював жах від самої думки, що таке створіння, як вона, могло наважитися відвідувати таке небезпечне місце. Вона, котра ненавиділа фізичне насильство!

У кожному разі, я пообіцяла собі розквасити пику тому чи тій, хто зачепить бодай одну її волосинку. Тоді вже, напевно, вона зверне на мене увагу. Тим більше, що кривдник, швидше за все, зробить з мене відбивну, а Олена наді мною посміється.

То було зайве.

Диво ставалося скрізь, куди приходила Елена. З першого ж дня навколо моєї коханої утворилася аура миру, ніжності та гречності. Вона могла пройти повз найкри-вавіші бійки, аура оповивала її крок за кроком. То була загальноприйнята, природна, інстинктивна реакція: ніхто не смів посягнути на таку прекрасну і досконалу річ.

О четвертій вона

1 ... 17 18 19 ... 36
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Саботаж кохання», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Саботаж кохання"