Валерій Макєєв - 100 днів полону, або Позивний «911»

Яким бачиться образ ворога «ДНР – ЛНР» звідси:

Він співає «Хто не скаче, той москаль» (до речі, я і сам не знаю, що це значить).

Він або був на Майдані, або підтримував Майдан.

Він підтримує героїзацію Бандери й Шухевича.

Він підтримує «Правий сектор» і «Свободу».

Десь так. І все це разом називається «фашизмом».

Таку позицію і логіку дуже складно зрозуміти й прийняти, перебуваючи далеко від «ДНР – ЛНР». Але все стає набагато зрозуміліше, коли починаєш говорити тут як із цивільними, так із військовими. Безумовно, я прибираю лірику, і дуже жорстку лірику деяких спілкувань, що відповідають статусу військового часу. А головне – чи можна взагалі досягти, як мінімум, взаєморозуміння, як максимум – мирного співіснування (тим паче в межах єдиної держави) з тими, хто ні коли і ні за що не погодиться, що «хто не скаче, той москаль»…

А іншого шляху й немає. Тільки до миру. Будь-яка війна закінчується. Навіть багаторічна. Підсумків у війни може бути (і буде) чимало. Причому абсолютно суперечливих і несподіваних. Згадайте хоча б близький усім нам результат Кавказької війни (Росії з Шамілем) і довічні почесті, які надала Росія переможеному Шамілю після закінчення військових дій. Чи будуть комусь надані почесті після закінчення української війни, що називається АТО? Власне, хто й кому може надавати будь-які «почесті»?

А хто з ким повинен примиритися? Варіантів відповідей тут чимало. Починаючи з геополітичних: Україна з так званими «ДНР – ЛНР», Україна з Росією, Росія з США, Росія з Євросоюзом тощо (зауважу, що не вивчаю названі варіанти, а просто констатую те, що тут чув), закінчуючи приватно-побутовими: що ділити середньому класу воюючих сторін?

В ополченців «ДНР – ЛНР» бувають складні запитання, на які непросто відповідати. Коли мене затримали у Волнухиному (за півтора десятка кілометрів від Луганська), командир одного підрозділу (який чомусь раптом відрекомендувався не за позивним, а просто Жека з Луганська), поставив мені просте запитання: «Ти там хлопців зі Львова на блокпосту в Лутугино бачив? І які питання? Вони зі Львова прийшли бомбардувати мій Луганськ. Я тут живу, тут живе моя сім’я. Які питання до мене, чому я взяв у руки зброю?». Там же, коли мене розмістили в підвал, перше що я почув, це крики душі від ополченців про те, що одному вже далеко за сорок, у нього п’ятеро дітей, а він повинен залишити свій дім і йти воювати, щоб «не підпустити до дому фашистів». Інший через грати підвалу сунув до мого обличчя фото семимісячного сина, знову ж таки з криком душі про те, що «ось через таких укропів-фашистів» (маючи на увазі мене, бо маю черкаську прописку) він уже чотири місяці не може побачити свого любого синочка, якого пішов захищати від таких, як я.

Коли мене затримували, то шукали татуювання на належність до «Правого сектору». Навіть не знаю, звідки пішла така традиція. Одного разу, коли в нашу камеру привели трьох молодих людей, які, на думку патруля, щось порушили, в одного з них – футбольного вболівальника (до речі, єдиного з усіх сімдесяти осіб, які пройшли нашу камеру) виявили унікальне татуювання – фірмову емблему київського «Динамо» із традиційним знаком «Д». Один із вельми агресивних ополченців не знав, як зреагувати на таке незвичайне тату, направив хлопця до мене: «Будеш спати біля укропа, а вранці – наждаком зітремо!». Минулося.

Футбольний фанат з Ровеньок був реальним болільником київського «Динамо» і… патріотом «Новоросії». Розповідав, як вони навіть у таких умовах планують проводити місцеві чемпіонати з футболу і дуже печалився:

– Блин… Вижу – задерживаюсь здесь и не смогу посмотреть телетрансляцию игры нашей сборной Украины и Молдовы…

– Так ти ж за Новоросію?!

– Ну и? А футбол тут при чем? Я за сборную Украины!

У мене є позитивні історії, і було б несправедливо не розповісти про них бодай коротко. Адже якими б жорстокими не були розповіді та враження про війну, як не дивно, воюють люди. Як я вже згадував, у лікарні в Ровеньках мене конвоювали по черзі 18 ополченців. Веселого замало, коли в окремій палаті, просто перед твоїм ліжком розміщують озброєного ополченця. Про харчування в наших лікарнях знає багато хто, але харчування в районній лікарні, у відрізаних від будь-якого постачання Ровеньках, було особливо дієтичним. Увесь персонал лікарні останній раз отримував зарплату в червні. Вечерю подавали о 15:30. Так ось, ополченці-конвоїри, побачивши юшку, якою мене годували, ділилися своїм сухпайком.

Прийняли мене в 30-градусну спеку в шортах і капцях. Погода поступово змінювалася. Спочатку шкарпетки подарував осетин. Потім теплі шкарпетки й білизну дав азербайджанець. Лікар презентував два светри. Ополченець-шахтар дав фірмову ахметівську футболку «ДТЕК» і шахтарську робу. Так само з’явилися кросівки, курточка, шапка… Мої ж речі, як це часто буває в подібних ситуаціях, безслідно зникли. Але я кажу про те, що скрізь є люди, які говорять однією мовою загальнолюдських цінностей, і я дуже радий, що на тернистому шляху мого полону зустрічалися такі.

З нами Бог і правда, а якщо ми з Богом, то з нами воювати важко, адже Божа сила велика і народу багато

Віра. Надія. Любов. А ще – молитва.

Ось що врятувало мене, а згодом і мого однокамерника та побратима Ромку Черемського. Я молився. Як і вчив Владика Іоан – прагнув до розумної молитви. Молився скрізь: і в лікарні, і в підвалі в Ровеньках… Молився смиренно, намагаючись не заважати оточуючим і не привертати до себе уваги. У лікарні в Ровеньках один з конвоїрів приніс мені молитовник (хоч я не просив). Інший з конвоїрів смиренно виходив з палати, коли я ставив на підвіконня маленьку ікону й тихо молився… Тільки на 21-й день нашого полону ми з Ромкою залишилися вперше вдвох у камері. Молилися разом. Час спільної молитви – особливий час. І за молитвами нашими надавалось нам: Рома відзначив, що саме після таких звернень з’являлися рухи, пов’язані зі звільненням. Дуже поволі, але за милістю Божою…

Коли випадала нагода й лишалися удвох – молилися тричі на день, інколи й більше. У будь-який момент, без особливих на те причин, могли встати й читати разом «Отче наш», «Вірую», «Та воскресне Бог» і багато іншого. Ромка – греко-католик, я прихожанин Української Православної Церкви Київського Патріархату. Домовилися, що частину молитов ми записуємо та читаємо так, як прийнято в греко-католиків, а частину так, як у