Валерій Макєєв - 100 днів полону, або Позивний «911»

нашій УПЦ КП. Це були чудові хвилини мого життя. Дуже важко було виносити цілковиту тишу в підвалі. Молились ми пошепки. Але це лунало, як чудовий спів душі.

А ще були сотні, тисячі молитов знайомих і незнайомих, близьких і далеких… Навіть там у мене не було жодних сумнівів, що у Свято-Троїцькому соборі в Черкасах (прихожанином і півчим, якого є маю за честь бути ось уже з десяток років) служать молебні за звільнення моє і всіх в’язнів цієї війни. Знав, що Владика Іоан (утім, як і всі священики і служителі нашого храму) взяли до серця мій полон.

У палату Луганської обласної лікарні, де я лежав, потрапив важкопоранений ополченець. Його ліжко було поруч із моїм. Протягом декількох тижнів я допомагав йому, як міг: викликав медсестру, санітарку, робив легкі перев’язки, допомагав поїсти… По-християнськи… Його рідні, які згодом приїхали до лікарні, у знак подяки подарували мені ікону Святого Валерія… Ця нагорода простої людської вдячності для мене чи не найдорожча в житті… Дякую.

* * *

Коли повернувся – скільки було дзвінків-зустрічей із коротким: «Я за тебе молився. Свічки у храмі ставив».

Окрема подяка за молитви про моє звільнення… з Росії. Так, у цій війні багато перехресть. У Підмосков’ї (і не тільки) – близькі й дорогі мені родичі. Більшість рідних по маминій лінії, рятуючись від голодомору, виїхали в 30-ті роки саме туди. В Україні лишилася тільки бабуся. Коли мої російські родичі сказали, що у всіх храмах підмосковного Ступино молились за моє звільнення – був вражений. Дякую.

Додому. До Луганська

Я занадто добре знайомий із розчаруванням, щоб сумувати з цього приводу

Авраам Лінкольн

Було 3 жовтня 2014 року…

Кожний день у полоні має свій статус. Ранок починався, зазвичай, з Ромкиного: «Сьогодні… вересня (жовтня). Такий-то день полону». У певний момент у загальній камері я попросив Ромку призупинити відлік уголос: усі місцеві, хто сидів з нами, перебували в камері значно менше і наш рахунок був для них недоречний. Для психіки людини, яка потрапляє на підвал, як вона вважає, помилково, з надією якомога швидше вийти із затворництва, такий відлік гнітючий. Але ми рахували. Про себе.

– Все, пацаны, домой, – довірливим тоном сказав нам один із конвоїрів на 49-й день нашого перебування. – Возможно, переночуете в Луганске и все.

Зав’язування очей чорними шарфами для переїзду здалися нам симпатичною формальністю. Однак у Луганську нас чекали нові допити, після яких відправили на підвал. «Все мы люди, все мы человеки», − сказав комендант приміщення, видаючи нам по матрацу, при цьому був із тих, які глибоко ненавидять «нациків». А, може, все не так однозначно, зрештою, це комплекс суперечливих почуттів. Його племінник, ополченець, якось під час обіду заговорив зі мною – запитав навіщо МИ воюємо? Дядько командир різко його перервав:

«Ты не смотри на внешнюю интеллигентность, Я вон три недели назад в окопе все молитвы вспомнил, когда несколько суток нас утюжил их самолет. Я почему-то подумал: а что он за человек такой этот летчик, который расстреливал нас? Ведь, наверняка, и семейные ценности ему ведомы, и небось классическую музыку слушает… И, при всем этом, он запросто готов был меня разорвать своими снарядами… Не верь внешней интеллигентности: враг на войне имеет одно лицо – лицо врага». Таким ворогом для нього був я. У племінника, можливо, десь глибоко в душі й закралися сумніви, але не надовго.

Якось у столовій, де ми обідали, істерично закричав один ополченець:

– А это что за хрень: у него на столе вилка! Вы тут что – с ума посходили? Он пленный укроп! Неизвестно, как и сколько он наших положил! Поубирайте со столов даже вилки – он легко ей или глаз может вышибить, или гланды проверить!

Складно передати у прозі тональність подібних істеричних випадів. Але коли агресія йде від людини з автоматом – не слід іти на контакт, навіть поглядом. У тебе лишається право на мовчання. Гідне. Непровокуюче. Знаю, це поважають із того боку.

* * *

«Спілкування» в Луганську істотно відрізнялося від того, що було у Волнухіно й Ровеньках. Офіцер Міністерства оборони «ЛНР» під час допиту звернув мою увагу на переповнену скриньку із закривавленими документами українських бійців.

– От поясни мені, навіщо вони сюди прийшли, за що вони загинули? Ну ось – десантник (помітно було, що військовий білет, про який ішлося, добре відомий офіцерові), прийшов сюди, у Луганськ, в аеропорт. Устиг крикнути «За ВДВ!», і все – отримав свою порцію свинцю.

– Навіщо вам ці документи? Впливати на таких як я? Віддайте їх мені! – у монологах-допитах мотивована агресія не проглядалася і з’явився шанс проявити своє «Я».

– ?

– Я передам матерям, сім’ям. Загиблі воїни не повинні бути безвісти зниклими. Де їх могили? Можете показати? Треба ексгумувати, перепоховати, відспівати…

Виникла нетривала пауза. Відчувалося, що в офіцерові є щось людське.

– Ви отримаєте ці документи. Частину. Якщо доведете нам, що документи передані сім’ям – зберемо й інші. Передамо. З могилами складніше…

Мені віддали півтора десятка залишків документів захисників Луганського аеропорту.

ПОХМУРИЙ РАНОК (із захалявного записника)

Я прокинувся о пів на сьому за московським часом. У Луганську. У Щасті – на годину менше. «Три труби Щастя» завжди чітко виднілися з мого вікна (незважаючи на майже 20-кілометрову віддаленість). Сьогодні ж ї х зовсім не було видно. Але сумнівів немає – щастя є, і за нього треба боротися. Але в чому щастя, брат? У свободі? У свободі!..

Пригадую, як в армії, навіть вже не знаю, чи жартували, чи знаходили користь стилю буття, але казали щось на кшталт: «Як тут добре! Ні про що не треба думати, за тебе все вирішують: коли їсти, коли спати». Ось вони, принади несвободи: за тебе вирішують. Звісно, без їжі й сну не прожити. Але свобода… Як бути з нею?…

Із армії я «строчив» філософські листи і рідним, і знайомим: мовляв, цінуйте свободу. Але минув час – і в буденному житті я «волю-неволю» найчастіше показово розтринькував. Тож цінуйте. Цінуйте все, що дає нам Бог. Кожен день. Кожну годину. Навіть похмурий ранок. Він може бути таким, тому що ми його таким бачимо. Але за хмарами – сонце.

Щастя (селище за 20 км від Луганська) сьогодні – важливий стратегічний об’єкт. Там ТЕЦ, яка живить електрикою дві (тепер розрізнені) частини Луганської області. Місцеві ЗМІ пишуть, що Щастя «в кільці» (як символічно звучить!). Хотілося б для щастя