Валерій Макєєв - 100 днів полону, або Позивний «911»

справу у мене. Посидь тут. Про тебе ніхто не буде знати. А ти спробуй – виберися звідси. Зіграємо?

Коли мене допитували у Луганську і поцікавилися думкою щодо побаченого під час полону, я занадто сміливо (на межі необачності) сказав, що в цілому в них усе доволі схоже було б на нормальне військо, якби не тотальні, некеровані п’янки. Дії озброєних ополченців, коли вони напиваються «до упаду», зазвичай, закінчуються бійками, сварками, стріляниною. Якщо на відстані «польоту п’яної свідомості» знаходяться полонені, то щонайменше «Женевська конвенція про поводження з полоненими» при внутрішніх збройних конфліктах не діє.

У допитах найважчим була їх відсутність – коли мене три тижні не викликали на «розмову». Немає допитів – ти НІ НА ЩО не впливаєш. Від тебе майже нічого не залежить, але треба просто жити – ось це найважче.

Вибрався. Не здох.

Здихає тільки той, хто дохне.

«Мир наступит»

Напередодні моєї поїздки за полоненими, під час якої і став заручником, написав пісню «Мир наступит». У кишені куртки, яку прихопив із собою, лежав текст.

– Что за стих, – запитали мене на одному з допитів.

– Це текст пісні. Недавно написав.

– Читай, – і мені дали в руки текст.

Я почав читати:

Мир наступит, Когда все уйдут, лобус выбросят, Карты сотрут. Мир наступит, Даже там где нам врут, Мир наступит, Ведь его все так ждут. Припев: Мир без войны, Звон пустоты, Мир без врагов, Мир чудаков. Мир наступит В домах и судах, Ложь и алчность Развеются в прах, Мир наступит В умах и сердцах, Мир наступит И развеется страх. «Мир ВАМ!», — Скажет голос с небес, Мир Вам, Дети, В стране без чудес, «Мир Вам, павшие», — Вторит страна, От войны мы уставшие Выпьем Чашу до дна. Мир без войны, Звон пустоты, Мир без врагов, Мир чудаков. Я зупинився. – Читай дальше! Будут тысячи дел И несбыточных снов, Но я верю в страну Украинский народ!

– Вот это! Это Что? Какой украинский народ? Ты что – в это реально веришь?

·… Так, я верю в страну,

В украинский народ…

* * *

Кілька місяців тому отримую дзвінок від соратника-сокамерника, якому передавав два вірші, щоб виніс із підвалу. Спочатку, каже, думав, що згубив їх, але ні – знайшлись.

ЗАСОВ НА ДВЕРИ Забыться, укрыться, Уйти в «ни во что». Что было, то плыло И в нём – всё моё. И где оно, право, Где жизни огни… Так хочеться правил, Надежды, любви… Но, впрочем, всё рядом, Лишь душу согрей. В ней запертых нынче Пусть сотни дверей. Они под засовом Моей суеты, Сжимают оковы Прозрачность души. В мольбах – покаянья, К решётке прильну. Хоть в клеточку небо, Но ним я живу. Мне много не надо, Поймать ветерок, Иль листьев сгорающих Т ерпкий дымок… Всё важно и просто, И сложно теперь: Засов на двери — Мою душу согрей. Сентябрь 2014 Ровеньки Подвал

«Засов на двери» – про щось значно більше, ніж просто засув із зовнішнього боку дверей, який міг відкривати хто завгодно, з якими завгодно намірами. Після чергового, але непомірно жорстокого рукоприкладства, керівництво конвою вирішило таки повісити замок на засув.

ЛУЧИК Сентябрь. Десяток дней осталось, И сдвинем лист календаря… Вот, право, рифма увязалась: Где календарь тот, а где я?! Седьмой час. Утро. Солнце встало… Не греет. Но я рад ему. Решётки тень, что лучиком «облобызалось», Нам «циферблатом» служит: Семь – знать тень в углу. С обеда будет всё иначе: Мы ловим тени на столбе, Что за окном. А что ещё осталось? Лишь верить в то, что будет солнце на земле! Лишь верить в то, Что не нахлынут тучи Раздора, горечи, потерь… И вновь, проснувшись, Я ищу свой лучик… Ищу, живу и… согреваю тень. Сентябрь 2014 Ровеньки Подвал

«Лучик» – про дуже багато. Про те, що в житті треба цінувати кожний промінь світла, і про промінь, за відображенням якого хлопці тренувалися визначати час. Виходило.

З гумором

Как здорово, что все мы здесь

сегодня собрались…

Олег Мітяєв

Як не дивно, у камері в Ровеньках в особливо потрібні моменти знаходилося місце для почуття гумору, яке й допомагало жити-виживати. Не пам’ятаю вже з якого приводу, але відбулося дуже жорстке побоїще: осіб п’ять просто не могли піднятися з землі. Коли «вихователі» пішли, на якийсь час запанувала тиша, що переривалася стогонами. І раптом, навіть не знаю навіщо (абсолютно неусвідомлено), я починаю наспівувати слова з пісні: «Как здорово, что все мы здесь сегодня собрались». Тихенький сміх, який з’явився десь у кутку, згодом перейшов у нестримний регіт усієї камери. І стало легше.

Багатьох пригнічувала невідомість того, на який термін їх посадили. Юрко, колишній зек, мій незмінний напарник із шашок, з цього приводу навіть зауважив:

– Ось сказали б мені: тобі 15 діб! Так це запросто – я на одній нозі простою, – пригнічує не термін, а невизначеність.

Одного разу під час потужної осінньої зливи в камері зникла електрика. Лампочка погасла. У відчинене вікно, попри те, що ми його закривали лахміттям і фанерою, бив дощ і переводив свої краплі на похилу площину нашої нехитрої фортифікаційної споруди, перетворюючи їх у водяні струмочки, які торувати собі русло в наше житло. І тут, серед такої крюгерівської нічки, чую біля входу в камеру активний рух, крики, лайку… У відчинені двері спочатку від кількох ліхтарів-прожекторів увірвалися промені, які металися по стінах, стелі й підлозі нашої обителі – таке собі лазерне шоу. Когось вкинули в камеру.

– Знайдіть для них два місця! – тільки й почулося.

Кого вкинули – не видно. Із реплік конвоїрів було зрозуміло, що за п’янку зі стріляниною.

І тут чую, один говорить з кавказьким акцентом:

«Васья, слюшай!».

«Жорстко! Це вже, мабуть, кавказці-ополченці. І в темряві їх, швидше за все, не обшукали. Якщо зброя, ножі при них…», – такі невеселі думки лізли в голову. Уранці злива не припинилася, але принаймні стало видно, хто в камері. Бачу, не схожі на кавказців. Питаю:

«Ви хто?».

– Альпаченци, – відповідає з кавказьким акцентом.

– А звати як?

– «Адеса» я, – уже російською, без будь-якого натяку на кавказький акцент, а навпаки – навіть по-одеськи, з розтягуванням першої літери, що звучить як протяжне «А-а-а-дессса», відповідає усміхнений «альпаченец».

– Чого так – родом з Одеси?

– Нє-а! Сидів я там!

Веселий хлопець. Завдяки йому я поповнив свій лексикон таким терміном, як «альпаченци».

Але гумор від «альпаченцев» не завжди проходив. Одного разу в камеру закинули двох, які попалися на п’янці в розташуванні. Очевидно, забули нормально провести огляд. У тих, як зазвичай, у «альпаченців» («Ааадесса» не рахується) – відразу істерика. Але своєрідна – вихопили з кишень ножі десантників. Обійшлося…

Після цього випадку я остаточно вирішив одному з конвоїрів, у якому бачив нормального мужика, передати телефони дружини й мами:

– Якщо що – скажеш.

– Добре, – по-свійськи відповів він. Багато хлопців зникли безвісти.

Важлива правда. Навіть коли вона гірка…

ДВА СВІТИ (із захалявного записника)

Про що хочеться насамперед писати звідси, з Донбасу: «Я