Валерій Макєєв - 100 днів полону, або Позивний «911»

Знову ж таки – бігла аж до камери. Потім страшенно нявчала перед дверима, що одного дня змусило конвоїра взяти її за шкірки і вкинути до нас. Після чого пролунало камерне гуморне: «А її ж за що?!». Утрапивши в камеру, Ксеня, обійшовши всі місця нічліжки, зупинилася біля мене. Далі класика – кішка приходила потоптатися у мене на грудях. Допомагало. І психологічно теж. Тож подяка Ксені.

У Луганську, у підвалі, якась кицька теж підійшла до віддушини – нашого маленького віконечка, що було зв’язком із зовнішнім світом, – і почала вимогливо проситися у приміщення.

– Ні, досить! – мій сусід по камері Ромко був категорично проти.

Про цю кицьку я потім запитав у конвоїра. Розповів, що породиста. Схоже на те, що господарі поїхали, а кішка залишилася на вулиці. Не судилося. Не зустрілися.

У лікарні в Луганську я був на п’ятому поверсі. До котів і собак далеченько. Зате прилітали голуби. Щоранку, тільки-но світає, вони вже в мене на підвіконні. Скручував з м’якушки хліба для них маленькі хлібні зернятка, і годував, а вони дякували, воркочучи.

Мої голуби миру…

Допити

Що можна зробити, коли зробити не можна нічого?

Генрі Лайон Олди

Багато про що не можу писати й сьогодні, про щось просто не хочу…

Можу сказати, що це була хороша школа. Школа, в якій вчишся любити й цінувати життя. У таких екстремальних ситуаціях мозок вимикається – вмикається щось більше. Напевно, підсвідомість, яка й підказує правильні рішення. Суперменів немає. Кожна людина слабка, різниця тільки у висоті її порогу психологічної стійкості – хтось не витримує через тиждень, хтось ламається за годину… «Ламатися» в цій ситуації означає дозволити іншим опанувати свій розум, який визначає твої дії. Але ж у будь-якій ситуації залишається місце бути собою. Ось це місце слід тримати непохитним.

Допитували по-різному. Сідаєш посеред кімнати на табуретку, двері лишають за спиною. У цей час заходять люди, яких ти не бачиш, не знаєш, скільки їх там. Усе це для того, щоб зробити максимально некомфортне середовище – відчуваєш себе у підвішеному стані, немов маріонетка.

Практично завжди працювали групою по дві-три людини. Технологія повторюється із допиту в допит: специфічна психологічна розмова. Кожна група розкручує на свою обрану тему. Щоб це була якась виважена система – ні, хтось робить це для власної насолоди, для перевірки себе «як я можу», у росіян своя лінія. Логіки між моїми 12 допитами не було ніякої. Моїх побратимів у камері допитували по разу, з місцевими інша технологія: б’ють і на роботи відправляють.

Були дуже довгі допити (так звані добові), і не дуже… Загалом, я нарахував дванадцять осіб, які брали участь у цьому процесі. Безумовно, це були професіонали. Як правило, колишні працівники різних відомств правоохоронних органів. Про що говорили? Про різне. Починаючи від банального: військове звання, частина, розташування військ, техніки, яке завдання виконую. Але це так – для розминки…

Одна із теми допитів – за соцмережами. «Ты писал вот это? Это твои убеждения?» Допит – це психологічна гра. Чи ти їх переможеш своїм «Так», чи вони тебе… Соцмережі у таких випадках – це дуже велике зло. А ще більше зло це клієнтська база «Приватбанку». Через нього обслуговують усе Міністерство оборони України – уся база даних з адресами, телефонами рідних є в ополченців.

Було й веселіше. Пред’являлися якісь карти-записи. Мовляв, я їх склав, і начебто мої партнери в поїздці вже все це підтвердили. Це навіть тішило. Отже, з’являється шанс, щоб когось із моїх товаришів відпустили раніше. Загалом, у нас було достатньо часу, щоб наговоритися. Полонені, за якими я їхав, дізнавшись, що я теж потрапив у полон, передали в усі ЗМІ, що зник офіцер Міністерства оборони і штабу АТО, високопосадовець. Це трохи ускладнило ситуацію. Тому з певного моменту на допитах мав пояснював, що я не офіцер штабу АТО. Не вірили. Чи не хотіли вірити…

Тут я дізнався, що способів впливу на здоров’я, у тому числі психічне, досить великий арсенал.

І больовий шок стоїть далеко не на першому місці. На одному з допитів пригрозили, що будуть застосовувати спецзасоби – колоти «сыворотку правды». Винесли п’ятикубовий шприц з червоною рідиною. «Правда могут потом отказать почки или печень», − пояснили. «Будеш говорить или колоть?» Я поклав руку. Перев’язали джгутом.

Секунди-години «немхатівської» паузи. Не вкололи.

Таким чином діяли на психіку.

У подробицях розповідали, як зніматимуть скальп:

«Обколем аккуратно: по «внешнему радиусу», а дальше – ничего даже не поймешь и не почувствуешь…» Там на практиці анатомію можна вивчати.

Приставлений автомат до виска чи пістолет – це майже буденність. Мало того, ти чуєш, як ця зброя клацає. Не знаєш, заряджена вона чи ні, але коли пару раз клацне зі словами «цього разу пощастило»…

Утім, не буду вдавати розумаку. Вижив значить дійсно пощастило. Поки писав ці рядки, волонтерська група, з якою я співпрацюю, привезла з Донецька тіла трьох розстріляних військовополонених. Один із Черкащини. Так, в полоні вбивають…

Мій колега-волонтер, нещодавно відкрив таємницю одному з видань про те, що наших полонених часом просто продають як рабів на територію Росії. На Кавказ. І це все в 21 столітті.

Погрози розстрілом – це звичайна річ, але коли тобі дають обґрунтування, чому розстріл – це вже певний психологічний прийом і відповідний тиск. Це інший вимір. Держава всілякими способами не надає офіційного статусу волонтера. Там – з визнанням усе гаразд:

«Достоин расстрела».

– Волонтер? Ездил помогать на передовую? Не один раз. Мало того, ты был организатором. Ты подтягивал священников с первых дней. Ты обеспечивал украинской идеологией внутренние силы, ты обеспечивал продовольствием тех воинов, которые убивают наших ребят. Какие основания оставлять тебя в живых? Готов к расстрелу?

Подумав, мабуть це той момент, коли вже все.

– Готов. – зловив себе на думці, що підвів родину… Як вони будуть там без мене…

– Сейчас поведем. Обійшлося.

Активна фаза допитів тривала близько десяти днів. На одному з останніх провідний «спеціаліст» цієї справи «змилувався»:

– Ну що, зробимо, мабуть, перерву. Я навіть не знаю на який час. Ми перевірили в лікарні твій діагноз: таки справді інфаркт. Дуже добре. Піди посидь зі своїм інфарктом у закритій прокуреній камері без права виходу. Якщо не здохнеш, через місяць може і продовжимо. Не витримаєш – зариємо просто під забором.

Інший (саме той – колишній підлеглий замначальника УБОЗу) теж поставив свою мітку:

– Ну що, юрист. Крутий юрист, так? А ти ось тепер спробуй виграти