Валерій Макєєв - 100 днів полону, або Позивний «911»

можна було їсти лише його. Звичайно, ніякого порівняння з домашнім харчуванням – легке відчуття голоду мало місце, утім кормили добре. Так, м’яса не було. Радували макарони з невеличким додаванням тушонки (дуже невеличким, але смачним). Кухарі – особлива каста. Давали найкращий засіб як для імунітету, так і від депресії – часник. Одного разу передали пакунок тютюну − хлопці курили самокрутки.

Після того, як Лутугино перейшло до рук ополченців, хлопців з камери пару тижнів возили «за трофеями». Зброї перевезли багато. Навіть новенький (у маслі) «Град». Харчів із гуманітарки – також вдосталь. Кілька банок варення від українських бабусь та декілька наборів сухпайка українського виробництва дозволили взяти і в камеру. «Трофей» занесли в коробці з написом: «Айдарівцям. Повертайтесь ЖИВИМИ!».

Двоякі почуття.

Та все ж подяка – це головне.

Із відомого тюремного закону «Не верь, не бойся, не проси» раніше не розумів значення «не проси». У полоні зрозумів. Жодного разу нічого не просив. Я не терплю тютюнового диму, а в камері лише кілька осіб не палило. Із моїм післяінфарктним станом це було вкрай складно переносити, коли побратими по камері дізналися, палили тільки біля віконечка або дверей. Через місяць мені дозволили виходити на свіже повітря й біля курятника під конвоєм ходити відстань з п’яти-семи метрів. Я ходив вперед-назад, щоб зробити до тисячі кроків. Розумів, що треба рухатися, аби працювало серце. Потрібно боротися за життя. Дали можливість ходити – ходи, не зупиняйся. У камері робив двогодинну дихальну гімнастику. Коли не мав змоги рухатися – працював мізками. Люди сходять з розуму. Дуже страшно бачити, коли людина днями лежить і дивиться в стелю – там уже безповоротні зміни у психіці. Я брав шматок газети за 2003 рік і читав знизу догори, зліва направо. Зробив дошку для шашок, порвав газету й шматками паперу грали в шахи. Згодом хлопці з камери ходили на роботи та збирали різнокольорові кришечки від пляшок – назбирали білих і синіх – грали вже ними. Навіть чемпіонати влаштовували.

Із десятої вечора, коли починалася комендантська година, чекали на прибуття новеньких. Як правило, новоприбулих брали жорстко. Проводили виховну роботу. Якщо сили у вихователів ще залишалися, увага перемикалася з новеньких на постояльців. Бувало, не всі виживали.

Відспівували.

Сам відспівував, як міг. Читав заупокійну молитву. Просив усіх помолитися. Думаю, мав на це право. На кораблі, де не діють цивільні закони, усе, що робить капітан, – правильно. Ось і я в таких ситуаціях брав на себе відповідальність. Нехай Бог простить, якщо щось робив не так. Тяжко про це згадувати. Але що було – те було.

Треба жити-виживати… Тішило, як до «підвалу» доносилася пісня Вакарчука «Я не здамся без бою» (із підспівуванням ополченців).

Одного разу до нас привезли хлопчину з Лутугино, у гаражі якого знайшли п’ять патронів. Він їх просто підібрав на вулиці (серед величезної кількості боєприпасів і техніки, які залишила українська сторона). Його жорстоко побили. Привезли до нас у камеру із зав’язаними очима (з пов’язкою він провів усю ніч). Благо, дуже скоро дружина привезла докази того, що «ні під ким вони не були, бо два місяці прожили в Росії і щойно приїхали в Лутугине». Хлопця відпустили. Але осад і синці залишилися…

А ще з нами сиділа Машка – земляна жаба, яка жила під верстатом. Одного разу в камері йшло дике місиво й у центрі ополченці били когось. А тут Машка вискакує з-під верстату. Я кажу: «Машка», і хлопці в камері: «Машку не троньте». Ополченці в шоці: «Какую Машку?!» − «Ну лягушку нашу» − «Кукую лягушку?!» − «Ну живет у нас здесь лягушка».

Вона була дуже чемна. Щовечора робила обхід по периметру кімнати – скакала у всіх по ногах і верталася назад під верстат, один раз переплутала і проскакала по головах.

ДОМАШНІ УЛЮБЛЕНЦІ (із захалявного записника)

Те, що в мене якийсь особливий зв’язок із домашніми тваринами, і я, і мої друзі помітили давно. Не забули вони про мене й у полоні. Сильний біль під час інфаркту з мене витягла симпатична кицька. Доведено, що коти володіють якоюсь магічною силою, яка здатна лікувати різні болячки в людини, навіть вбирати в себе негативну енергетику свого господаря.

Коли мене привезли в стаціонар Ровеньківської райлікарні, зробили до десятка уколів-крапельниць, але біль не вщухав. Аж раптом в одноповерхову будівлю неврології зайшла кицька, яка жила при відділенні, але заходила сюди дуже рідко. А щоб заходила до когось у палату, то медсестри взагалі такого не пригадували.

Моя палата була передостанньою. Кицька шукала мене й знайшла. Тихенько вистрибнувши на мої груди, почала робити по-своєму непрямий масаж серця. Ніжно-ніжно переступаючи з носочка на п’ятку своїх лапок, вона виробляла незрозумілий нам (дуже розумним людям, які нічого не тямлять у цьому феномені)ритуал. Я не спав, але й не рухався. Потихеньку біль минув, а тіло наповнила якась приємна знемога. Медсестра сказала, що кицька не злазила з моїх грудей години чотири (!). Не знаю, який біль забрала вона від мене, але вночі кішка загинула – якісь варвари обезголовили її…

Через кілька днів я потихеньку почав виходити на свіже повітря, і виявив просто біля будівлі лікарні симпатичну банду з трьох кошенят, залишених моєю кішкою-лікаркою. Харчування у відділенні було слабеньким. Але я відносив до кошенят третину тарілки свого супу й навіть залишки сухого пайка, яким пригощали конвоїри. Особливо запам’ятався найменший і найактивніший котик. Він увесь час прагнув відштовхнути від годівниці своїх побратимів. А ще в нього не було хвостика. І коли він наповнював їжею свій шлуночок, то ставав схожим на кульку. Я назвав його Пузирем.

Незабаром уся банда хвацько бігала коридорами відділення (під бурчання лікарів, які залишилися, утримавшись від евакуації), у пошуках моєї палати. Згодом мені під конвоєм дозволили невеликі прогулянки територією лікарні. Якось проходячи повз пологовий будинок, я помітив, що за мною біжить ще одне кошеня. У нього кумедно стирчав хвостик, мовби констатуючи: «Тепер я тебе знайшов, і більше нікуди не піду!». Кошеня, незважаючи на протести конвоїра, увесь час бігло за нами. Фактично вже воно конвоювало нас до самого відділення, де зустрічалося з бандою на чолі з Пузирем. А ввечері того ж дня якась жаліслива душа вирішила забрати всю компанію до себе додому.

У камері в Ровеньках нібито було не до кицьок. Та й камера закрита. Але в туалет раз на день виводили. І внадилася за мною киця – симпатична, сіренька – Ксеня.