Валерій Макєєв - 100 днів полону, або Позивний «911»

до посту розташування з вимогою… звільнити товариша й посадити замість нього себе. Умовив. Майстра шахти таки звільнили – обміняли на його підлеглого. Але хлопця так «відметелили»! Від душі. Майстер із шахти, якого звільнив друг із дартаньянівськими поривами, так жодного разу не прийшов ані провідати приятеля, ані передачку-підігрів не передав. Буває. Але цінуйте дружбу. Продовжуйте цінувати.

Іноді гумор конвоїрів набував відверто чорного характеру. Якось у день одного з найбільш значущих свят для місцевого населення – День шахтаря – зайшов у камеру ополченець з позивним «Бєспрєдєльний» із запитанням-запитом:

«Шахтарі є?». Звісно ж, як же так, щоб у ровеньківській камері обійшлося без шахтарів?! Виходить перший – нібито в очікуванні подарунка: «Так, я шахтар», – говорить гордо. «Бєспрєдєльний» (від усієї душі) врізав йому по плечу гумовим кийком, супроводжуючи привітанням: «Із Днем шахтаря!».

У підвалі мені дозволили ходити в місцевий медпункт (при бойовій частині) на уколи. Одна з жінок, що працювала тут, не приховувала свого відношення до нас (яких тут називали «нациками», «укропами», «бендерами»), тому прямо сказала: «Я вас ненавижу!.. Но мы с мужем посоветовались и решили дать Вам шапочку и два свитера. И Вам надо таблетки каждый день принимать от сердца – кардиомагнил, мы, как врачи, решили, что надо помочь. Но мы вас ненавидим». А на наступний день ще й книги принесла, каже: «Вы ж интеллигентный человек, можете почитать». То був роман Льва Толстого «Воскресение». Дуже цінний для тих умов подарунок.

«Воскресение». Чому саме цей роман Льва Толстого прийшов до мене зараз?

З чого ж почалось все ЦЕ, що потім назвали Революцією Гідності? Добрим було б очистити суспільство: привести його чи то до постцивілізаційно-аватарівської чистоти, чи то до непорушного дотримання десяти заповідей буття, висічених Мойсеєм після розмови з Господом. Але Лев Миколайович, словами Нехлюдова у «Воскресении» говорить, що проблема побудови суспільних відносин із повагою до загальнолюдських цінностей і державно-судовою гарантією цієї поваги існувала й двісті років тому й державницького вирішення цієї ситуації він фактично не бачив. Лише християнський… Дотримання суспільством християнських цінностей, написаних в Євангелії, – вихід із сьогоднішньої української біди. У «Воскресении» Лев Миколайович чітко й зрозуміло нагадав про це в розділі 28, цитуючи Євангеліє від Матвія: «Тогда Петр приступил к нему и сказал:

«Господи! Сколько раз прощать брату моему, согрешившему против меня?

До семи ли раз? Иисус говорит ему: не говорю тебе: до семи, до семижды семидесяти раз»… От і все. Такий Закон.

Ще в Луганській обласній лікарні дозволив собі ручкою підкреслити міркування, які виявилися надзвичайно важливими і вчасними, які давали відповіді на питання сьогодення: «Люди, пожившие в тюрьме, всем существом своим узнавали, что судя по тому, что происходит с ними, все нравственные законы уважения и сострадания к человеку, которые проповедуются и церковными и нравственными учителями, в действительности отменены…» Кожен із нас після пробудження ще кілька секунд лишається дитиною. Так ось і я, прокинувшись одного ранку у промерзлому підвалі Ровеньок, геть по-дитячому вперше відчув, що я не просто змерз, а без перебільшення промерз до кісток і, як дитина, чомусь подумав про ДЕРЖАВУ: «Невже вони не здогадуються, як тут холодно?!». Таке наївне розчулення було хвилинним. І абсолютно очевидною стала безпорадність й аморальність тієї СИСТЕМИ, яка й породила цю війну, і в питаннях, як захисту, так і звільнення військовополонених та заручників, коли я повернувся додому й усвідомив, як це працює (точніше, абсолютно бездіє…) Але у «Воскресении» є й про це: «И что более всего удивляло его (Нехлюдова), это было то, что все делалось не нечаянно, не по недоразумению, не один раз, а что все это делалось постоянно, в продолжение сотни лет…»

Питання військовополонених і заручників для держави дуже рідко виходило за межі укладання списків і відписок родичам, які звертались за допомогою у визволенні. Волонтери, ризикуючи власним життям, своїх не лишали: йшли на переговори (під час яких інколи й самі потрапляли в полон), вивозили-виводили ув’язнених, передавали продукти-«підігрів», медикаменти й необхідні предмети побуту. Така ініціатива далеко не завжди знаходила підтримку з боку держави: як мінімум відсутність будь-якого сприяння в передачах на «підвал» продуктів, більш того обмежувались такі передачі вагою в 100 кілограм (як норма для перевезення продуктів для громадян з «тимчасово окупованих територій»). Але ж як раділи таким передачкам наші полонені… У «Воскресении» і про це було:

«Возмущало (Нехлюдова), главное, то, что в судах и министерствахсидели люди, получающие большое, собираемое с народа, жалованье за то, что они справлялись с книжками, написанными такими же чиновниками, с теми же мотивами, подгоняли поступки людей, нарушающих написанные ими законы под статьи, и по этим статьям отправляли людейкуда-товтакоеместо, где ониуженевидалиихигде люди эти в полной власти жестоких, огрубевших смотрителей, надзирателей, конвойных миллионами гибли духовно и телесно…» Так йдуть дні, роки, десятиліття, віки… Народи об’єднуються – роз’єднують в держави, вбивають один одного, чим приносять страждання в дім «народу – сусіда – брата». А загальнолюдські цінності ходять замкнутим колом приниження людської гідності…

Революція Гідності… Хороша назва. Поки що не працює. Будемо молитися і вірити у «Воскресение».

* * *

Медсестри добре до мене ставилися, давали із собою мазі (насамперед від синців і гематом) й знеболювальні – часто полонені та затримані були з важкими побиттями, переломами. Допомагав усім, у тому числі й ополченцям. Так на День шахтаря попався ще один ополченець, п’яний в друзки: почав буянити в центрі міста, стріляти, битися – кинули нам у камеру й кажуть: «Місіть. Або ви його, або ми всіх будемо бити». Його добре помісили. А на наступний день я вже мастив його знеболювальними. Дякував: «Валерчик, ты меня, как мама, выхаживаешь. Я не обижаюсь, я ж шахтер, у меня так всегда: отпразновать, выпить и подраться». Його випустили через п’ять днів, двічі потім приходив – чай, згущенку приносив. А через місяць приїхав, стукає у двері камери: «Валерка, я женюсь! Слышишь??? Жеееееенююююсь!».

Людина. Теж.

Сидів зі мною Вася. Роботящий, але пив багато. Його не хотіли відпускати, бо з ранку до вечора пахав: його можна було о 3-й годині ночі підняти й сказати, що треба солярку розливати – він ішов з вискоком. Васю взяли за 300 метрів від власного будинку. Із товаришем ніс літру вина, коли зупинив патрульний (уже почалася комендантська година). Через кілька днів полонений Вася видав: «А мне тут нравится: кормят хорошо и работы много». Годували дійсно нормально, майже завжди двічі на день: давали такий смачний хліб, що