Андрій Процайло - Мер сидить на смерті

class="book">— Це і є моя клітка? — запитав начальницю, що потроху почала втрачати незворушність.

— Робочий міні-кабінет! — вистрелила Стійка.

— У таких клітках люди в селі тримають свиней. Дуже зручно. Не треба відчиняти дверці — їжу заливають у корита зверху. Нагнувшись через стінку. Так само можна клітку і почистити. І найголовніше — легко наглядати, як свинки ростуть. Видно, коли на забій готувати. Ну дядька зі свинями я розумію... Але навіщо клітки вам, Бориславо Болеславівно? І хто тоді ми?

— Цить! — заткнула рота Безрукому заступник декана Олена Підпірка. — Що занадто, то не здраво!.. Просіть вибачення в Борислави Болеславівни за своє зухвальство і йдіть працювати! І моліть Бога, щоб шеф вам пробачила. Бо інакше... — Олена Підпірка недоговорила. Не було до кого. Всі вчені-перевчені, кандидати у вчені на той час перебували в загородках. У кабінетах тобто. Разом з Безруким...

Але всі працівники почули, як Лев Львович голосно мовив:

— Вибачте!

І всі полегшено видихнули. Борислава Болеславівна видихала найдовше... А потім вискочила з кафедри. Попрямувала в свій кабінет. Готуватися до атаки...

Безрукого одразу кинуло в холодний піт, коли він побачив, що на місці його вірного старенького комп'ютера стоїть новий з надсучасним монітором.

Лев смикнув дверці. Деревоволокниста плита у його загородці дала першу тріщину в тому місці, де кріпилися завіси...

15

Декан факультету етнографії думала, що має дві-три хвилини. Але помилилася. Бо Безрукий вдерся до її кабінету через тридцять секунд.

— Де мій комп'ютер? — гаркнув Лев.

Декан на своїй території була спокійною, стриманою і суворою.

— То ви так дякуєте, Леве Львовичу, за те, що я належно оцінила ваш особистий внесок у розвиток кафедри і вибила для вас у скупого начальства найсучасніше чудо техніки? — парирувала Борислава Болеславівна.

— Ви добре знаєте, що мене цікавить не комп'ютер, а інформація!..

— Вся інформація, дорогенький, із старого тугодума перекачана до новенького швидкісного дотепника...

— Мені не подобається, коли хтось риється в моїх дослідженнях! — не вгавав Безрукий.

— А ось тут на деяких нюансах ми трішечки зупинимося. — Декан запросила Лева присісти, сама зручно вмостилася в шкіряне крісло, зімкнула руки в замок і нахилилася до доцента. — Оскільки ви працівник інституту й отримуєте тут зарплату, то плоди вашої праці є надбанням інституту. І ними задля спільної справи може користуватися будь-який працівник. Звичайно, з посиланням на вас, цивілізовано. Логічно? А не подобається — звільняйтеся, досліджуйте собі вдома що хочете і скільки влізе й думайте, за що дитині купити цукерку. Такі умови вас влаштовують?

Безрукий почухав свої кучері. Стійка умить загасила його запал, як новий вогнегасник. Нападати вже не було сенсу. А відступити гідно — не знав як. Тримав паузу...

— Я взагалі-то покликала вас, щоб похвалити, — врятувала Левову репутацію начальниця. Він за це їй подякував. Подумки. Так само мовчки відзначив, що сам вдерся до її кабінету, а не вона його покликала. Що ж, нехай... — Отож не буду багато говорити, зразу роблю вам ділову пропозицію. Ваші знахідки про львівських привидів цікаві. Визнаю. Але для справжньої бомби в науковому світі цього замало. Без солі, так би мовити... Факти хоч якісь просяться... І я випадково надибала у вас одну вражаючу фотографію...

— Як?.. — Лев умить упрів.

— Із смітника... Ви знаєте, що в комп'ютері в нижньому куточку є такий ящичок — смітник називається. І допоки його не почистити — з нього можна повернути сміття, так би мовити... Хоча і з почищеного можна, до речі... Так от, на цьому фото, крім екстравагантних персонажів, проглядається цікавий текст... Що ви про нього можете сказати?

— Нічого! Я ледве встиг видалити фото. Щоб екстравагантні персонажі мене не знищили! Такого безсилля я ще не переживав!.. Вам, напевно, того не збагнути, але фото висмоктувало з мене життя небаченими темпами... Тому ви й подумали, що я п'яний...

— А якщо ми спробуємо спільно попрацювати над текстом, напишемо у співавторстві шедевр, розкриємо, розкрутимо, станемо відомими?

— Ні! Вибачте, Бориславе Болеславівно. Але за це я не візьмусь. У мене мала дитина, і я ще хочу жити... Ви розумієте?.. Ви ж бачили?.. А як на вас подіяла світлина?.. — Безрукий злякано закліпав очима. Весь зблід.

— На мене все діє так, як я захочу! — відмахнулася від запитання декан.

— Тоді вам легше... — промимрив Безрукий.

Борислава Болеславівна підійшла до вікна, трохи відхилила штору. Дивилася на шмаркату, закутану в тумани весну. Дивувалася, чому та не вдягається у сонячне в квітки плаття і не виходить на люди, як цариця!.. Якесь таке все сіре, сире, обпльоване... Таке, як їй подобається!.. Стійка сховала за шторою своє обличчя, а Лева бачила, як на долоні. Настроїлася на нього, наче соковижималка, що хоче вичавити геть усі соки!.. Якщо вдасться — навіть з м'якоттю!..

На радість Борислави Болеславівни, Безрукий був безхребетний, безініціативний, переляканий, безмозкий і безкровний. Тобто без соку... Залишилася одна м'якоть. Але м'якоть сама по собі непоживна. Безрукий пройшов такий ретельний рентген, що якби хоча б якась брехлива хитринка у ньому була, Борислава Болеславівна вирахувала б її точно. Тисячу відсотків!.. «Мертвяк!» — подумала декан. Хоча для недосвідченого ока