Іржі Гаїчек - Риб’яча кров

Шваб почав, а я постійно стежила за однією тінню, яка не ворушилася. За бочкою пива й паном Сладеком. Можливо, це було просто дерево, але я не могла позбутися відчуття, що за нами хтось стежить.

Шваб мимрив свій улюблений сонг, і після цієї строфи я почула сміх, такий соковитий, щирий і… знайомий. Тінь раптом зникла. Я поставила келих на землю, підвелася з колоди, яка вже відтиснула мені сідниці. Я пішла в темряву й у непевному світлі променів розгледіла тільки спину. Світлу сорочку й жилет, саме такі, як носив тато. Постать швидко віддалялася, але за ходою я його впізнала. Стало зрозуміло, що завтра вдома мені доведеться розкрити карти.

— Тобі не смачно? Ти копирсаєшся, ніби бідна дівчина у спогадах, — сказав дядько, коли побачив, як я ліниво ковзаю виделкою по тарілці з яблучним пирогом.

Дядько після бабусиної солодкої вечері ще пішов відрізати собі шмат хліба й приніс до нього свинячу консерву в бляшанці. Бабуся зачинилася у вітальні біля швейної машинки. Я поглянула на настінний годинник над раковиною. За п’ять хвилин шоста.

Я вийшла в садок за дядьковою хатою просто так, у картатій сорочці від Гонзи. Було вже тепло навіть увечері. Від трави йшла прохолода, стовбури дерев були трохи блискучими. Якийсь час я шукала. Зденєк зачаївся за найстарішою яблунею, яку я заледве могла обхопити. Його я обійняла грайливо. На ньому була випрасувана темно-синя спецівка. Я заховала лице в подертий комір його фланелевої сорочки, після прання від неї пахло милом. Я трішки вкусила його за шию.

— Я перевірятиму тебе деревами, — зашепотіла я йому до вуха.

— Знову?..

— Я дивитимусь у твої очі так довго, аж доки ти не витримаєш, — сказала я й чекала, коли в його погляді розіллється смуток і коли там заіскриться.

Я була певна, що його ніхто не знає так, як я. На мить я згадала, що одного разу сказав мій тато. «Колись він здуріє, як і його мама». Це жахало. Тоді це прозвучало так злісно. Чому тато це сказав? Якщо здуріє, то здуріє, сказала я подумки й побігла садком.

— Поручик Дуб, — закричала я.

Зденєк зробив крок назад і вдарив об стовбур яблуні, за якою він ховався. Він уже не дивувався, що яблуня може називатися Дуб.

— Кадет Біґлер!

Зденєк побіг по садкові й ухопив рукою на бігу покручений стовбур груші й обкрутився навколо нього. Він дивився на мене, чекаючи наступного імені.

— Поручик Лукаш!

Найгарніше дерево в усьому дядьковому садку. Стрункий і рівний стовбур, гладенька кора, правильне гілля. Минулого року воно все було всипане сливами.

— Балоун, — наказала я.

Зденєк підскочив до низенької яблуні з розлогим товстим стовбуром. Найсолодші яблука в усьому садку.

— Пані Мюллерова!

Це було старе зігнуте дерево, яке родило кислими яблуками з твердою шкіркою. Дядько підпер одну з її схилених гілок палицею з рогатиною на кінці. На вітрі вона вся трусилася, ніби бабця з костуром.