Роман Іванович Іваничук - Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

якось непомітно, бо ж ніхто з високопоставлених осіб спеціального розпорядження не давав, скажена лайка на мене і мені подібних припинилася.

У те, що партія взяла курс на лібералізацію, годі було й говорити – полювання на відьом розтулювалося все дужче, пропорційно до прогресуючого маразму Брєжнєва; КГБ сваволив, запроторюючи до психушок непокірних, був убитий Володимир Івасюк… Проте почав кудись зникати страх, який буквально спаралізував суспільство 1973 року, і я помітив на обличчях партократів запобігливо-поблажливі усмішки та охоту говорити мені компліменти.

Я спробував друкувати новели, і це мені вдалося: мій триптих «Зелений гомін», «Настуня» і «Бузьки на Семеновій хаті», яким тішуся й донині, було опубліковано у журналі «Жовтень». Я заговорив після трьох років мовчання, втішивши себе і читача, можливо, теж: це означало, що я повернувся до літературної праці, якої, зрештою, не припиняв ані на хвилину. З острахом взявся знову за історичну тематику, і ніхто особливо мені не заважав; у Москві видали «Мальви» російською мовою, і врешті за «Четвертий вимір» я отримав Шевченківську премію.

Мені й донині з цього дивно: адже всі мої нові історичні романи мали той самий антирадянський підтекст, що й попередні, проте цензура вже не хотіла чомусь його помічати. Ніхто більше не спонукував мене, як це було після погрому «Мальв», писати памфлети проти «українських буржуазних націоналістів».

Думалося: партократія підступно вичікує, поки я сам, переконавшись уже в своїй безпеці – бо і житлові умови мені поліпшили, і 1980 року я був посланий в ООН делегатом від України, – заколишуся, пожадаю кар’єри (це ж бо сталося в той час з Б. Олійником) і стану врешті з бунтаря лояльним лакузою.

Ми ніколи не розгадаємо всіх секретних методів ламання людських душ тоталітарною системою. Я постійно замислювався над одним явищем: чому комуністичним партократам байдуже до того, що я думаю, чому їх не турбує, що в мене інший світогляд, адже про це вони добре знали. А то дуже просто: їм не треба було нашої вірності марксо-лєнінській ідеології, яку вони самі сповідували лише напоказ, не знаючи, зрештою, тієї псевдофілософії. Партократи, які всіма силами трималися за владу, за корито, боялися передовсім зовнішньої загрози своєму становищу, тому їх цікавили не наші переконання, а наша сила. Тож головним завданням більшовицької системи було не духовне навернення людей на свій бік (знали ж бо інквізитори всіх часів, що терором прихильності ніхто ще не здобув), а знищення їх ідейних засад вимушеним, хоча б словесним, запроданством, прищеплення двуликості і таким чином знівечення людської особистості, що ставало запорукою цілковитої покори, моральної прострації, стану повної індиферентності. Один раз покайся, один раз заграй з ними в карти – і ти вже їхній, і називатимуть вони тебе повією, як тільки відступишся від них, і ти, зашантажований, навіть перед своїми ніколи не відмиєшся і в чистій воді. «Раз тільки ступиш – і пропала воля», – навчала Леся Українка. У такий спосіб намагалися більшовики перетворити нації в населення, в нарід рабів, що їм почасти вдавалося: ми це з болем спостерігаємо нині щодня перед референдумом 1 грудня на нашій славній Україні…

Можливо, подібний розрахунок мали партократи і щодо мене. Здолати ж мене їм не вдалося: кожен історичний роман, написаний у ті тяжкі часи, я видаю нині, не міняючи жодного слова. Чому ж вони тоді дали мені спокій?

Бо ослаб кулак і стиснутися знов, немов у тієї руки, що розпухла від лопати, не зміг і вже не зможе: ворушаться пальці, мучаться в конвульсіях – подібно нині мучиться Горбачов, намагаючись з’єднати навіки роз’єднане.

Проте я забіг далеко вперед: до цієї теми ще треба дійти. Хай вибачить мені читач за хаотичність викладу.

5

Київ, 2 грудня 1991 року, 12.00.

Учора зранку у Львові я взяв участь у референдумі, проголосувавши за Акт Незалежності України і – без жодної надії на позитивний результат – за кандидата у президенти Ігоря Юхновського. До самого обіду, поки не зателефонували Романи (Кудлик і Безпалків) й Ніна Бічуя (бо ж 1 грудня – день святого Романа), я ходив з кута в кут у відчайній тривозі, немов той батько, що загубив у натовпі дитину.

Незважаючи на те, що сам передбачив позитивний результат референдуму до 80 відсотків, я раптом збоявся: наш народ такий різнорідний, духовно знищений, неорганізований, збайдужілий і стомлений, що може сьогодні підписати смертний вирок своїй свободі, і тоді ми вже ніколи її не здобудемо, і ніхто ніколи нам не допоможе, не поспівчуває, світ облишить нас у спокої, як на унікальну націю, яка добровільно вибрала для себе ярмо.

Потім до вечора ми вчотирьох сиділи в майстерні Романа Безпалкова і за чаркою тяжко посперечалися з приводу інтерв’ю Ігоря Калинця, опублікованого в журналі «Україна», де він повторив за Іваном Франком: «Не люблю українського народу, бо за що мав би його любити?»

Кожен з нас у душі хоч раз за життя долав подібні сумніви, та сказати про це вголос досі ніхто не зважувався, і ось під впливом згаданого інтерв’ю, яке нехай залишиться на сумлінні автора, Ніна Бічуя, серце нашої компанії, раптом викричала свій накипілий біль словами Калинця й залишила товариство, а я поїхав до Києва, такий пригноблений і збезнадіяний, як рідко коли в житті.

Дорога Ніно, я визнаю право на сумніви, бо й сам цим грішу, але сумніваймося передовсім у собі, а не у своєму народові. Не бавмося у пророків, не робімо із себе Кассандр, бо нація за нас дужча. «Народ мій був, народ мій завжди буде,