Роман Іванович Іваничук - Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

якій одностайно були засуджені голодуючі «екстремісти», пішли походом по Хрещатику. Про це я розповім докладніше трохи згодом – я стояв на Хрещатику серед незчисленного натовпу людей і спостерігав це видумане Гуренком ганьбище.

…Більшовицький кулак розтулявся поволі, проте невідворотно, кожен з нас це відчував і з затаєним подихом вичікував розвалу комуністичної системи, та нікому і в найкращому сні не могло наснитися, що кощаві пальці кривавої примари, які стиснули горла мільйонів людей, так скоро ув’януть.

Це ослаблення тоталітарного тиску я відчув ще зі ставлення комуністичних партократів до мене.

Насамперед відбувся погром моїх «Мальв». У журналі «Комуніст України» (№ 4, 1973 року) з’явилася редакційна стаття, в якій було піддано остракізмові кілька імен: першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста і чотирьох письменників – Сергія Плачинди, Романа Андріяшика, Івана Білика і моє. Окремо, як і належиться патріархові української літератури, зазнав гонінь Олесь Гончар, а ім’я Ліни Костенко огорнула мертва мовчанка, немовби її в літературі зовсім ніколи і не було.

Які ж то натхненні комуністичні шабаші вибухнули тоді! Вже ж давно поринули в минулому моторошні постанови в галузі літератури і мистецтва, здавалось, ніхто більше не почує на партійних зборах і виробничих нарадах ревних вірнопідданських прокльонів на адресу ворогів народу, які підступно проникли в монолітне соціалістичне суспільство, щоб його зсередини розкладати…

Але тут я зупинюся. Більшовицькі опричники мали рацію: здорові національні сили свідомо проникали у ворожу систему, щоб – коли не розкласти її, то хоч зайняти відповідальні посади і таким чином виховувати наукові і творчі національні кадри; мати змогу писати наукові праці з найменшою дозою промосковської апологетики і художні твори з національним підтекстом; заважати викачуванню з нашої землі природних скарбів для московського центру, потаємно виховувати дітей патріотами України.

Ми, і я зокрема, ставали новітніми Валенродами, які свідомо йшли в стан ворога, – це був один із засобів активної боротьби з неволею. Тож як фальшиво звучать нині каяття деяких колишніх членів комуністичної партії: «Я вірив!» Брехня, ніхто не вірив, нормальна людина не могла вірити в комуністичну ідеологію після десятків років кривавої комуністичної практики: в партію йшли або заради вигод і наживи, меншої або більшої влади, або ж – і таких валенродів було чимало – з диверсійною метою.

Щодо мене, то маю свідчення свого чесного валенродизму: в романі «Мальви» («Радянський письменник», 1969 р.) на сторінці 125-й я висловив своє кредо в такому ось пасажі, вилученому цензурою у виданнях вісімдесятих років:

«Йти на рожен і чесно вмирати – геройське діло. Таких героїв хвалять і шанують, про них складають пісні ашуги. Користь від їхніх подвигів немала – так. Ці безумці – то світочі, без яких жоден народ не міг би стати народом, бо його зневажали б за покору. Хтось мусить дати спалити себе на кострищі, хтось мусить вмирати напоказ без страху і каяття. Та це лише частина боротьби за волю. Є інші герої, які роблять другу половину справи, їх не шанують, ними гидують, але без них не може звершитися перемога. Вони мусять принижуватися, називати себе рабами і слугами, цілувати ноги своїм повелителям. І за це насильство, яке вони чинять над собою, треба їх шанувати. Бо приносять користі не менше. Вони проникають у саме серце ворога і зсередини точать його. А плата їм за це – ганьба від людей. Слава – першим. Тільки запам’ятай: той не любить своєї батьківщини, хто хоче нагороди за любов до неї».

Саме ці рядки спричинилися до натхненного виття вірнопідданих 1973 року. Які то були галасливі шабаші стужених за розправами інквізиторів!

«Партія урочисто клянеться, – вигукував на партактиві перший секретар львівського обкому В. Куцевол, – що ніколи більше в нашому здоровому соціалістичному суспільстві не з’явиться таке дерьмо, як „Собор“ і „Мальви“!» – «Я не читала этих, с позволения сказать, „Мальв“, – істерично кричала якась партдама на зборах колективу автобусного заводу, – и читать эту дрянь не собираюсь, но странно, как это получилось, что среди нас вырос такой негодяй, как Иванычук!» – «Доки ви будете тримати в редакції на відповідальній посаді Іваничука?» – щодня нагадував головному редакторові журналу «Жовтень» Романові Федоріву завідуючий відділом культури обкому партії В. Подольчак. «О наш генію, дозвольте вдихнути бодай один ковток повітря у вашій бібліотеці!» – прослизав до моєї квартири зігнутий у три погибелі безіменний сексот, якого я тут же виштовхував коліном під сідницю за двері.

Мені заборонили друкуватися. Протягом одного місяця 1973 року у видавництві «Дніпро» знімають з плану перевидання «Край битого шляху»; «Мальви» вилучають із бібліотек і подекуди, як це було в Миколаєві (обласному), спалюють; набраний уже роман «Журавлиний крик», за наказом секретаря ЦК КПУ В. Маланчука, розсипає тодішній директор видавництва «Радянський письменник» А. Стась; згадуваний уже В. Подольчак наказує Р. Федоріву вирізати з готового тиражу «Жовтня» мою рецензію на історичну повість С. Тельнюка «Грає синє море»… Федорів виконує наказ, проте вперто і мужньо не звільняє мене з роботи, за що я йому і донині вельми вдячний.

З дня на день я чекав арешту: мене попередили в обкомі, що як тільки «Журавлиний крик», який розійшовся в передруках «самвидаву», буде опублікований за кордоном (а «Мальви» вже вийшли у канадському видавництві «Тризуб»), волі ніхто мені гарантувати не зможе.

Я почав подумувати про самогубство. Та рятували від цих думок у всьому солідарна зі мною моя дружина Софія, діти, а теж і друзі, про яких йтиметься далі.

Час сплмвав, я працював, як казали тоді, «у шухляду» (теж термін, який може народитися тільки в радянській дійсності!) – за три «німі» роки я написав другу частину «Журавлиного крику», повість «Місто» і добірку новел. І