Валентина Іванівна Коляда - Пригоди Романа та його друзів на Дріоді

сюди з іншої, перенаселеної. Тому на Дріоді залишилось надзвичайно багато таємничих зон та місць і не зовсім зрозумілих нам явищ, а також загадкових закутків тутешньої природи, навіть озер, морів та річок. У навколишніх лісах багато звірів, є навіть мамонти та дракони, які у вас, дякуючи потопу, вже давно вимерли. Просто Дріода ще дуже молода планета і не пройшла всі етапи еволюції. Та й не відомо чи пройде, бо, на нашу думку, вони їй зовсім непотрібні. Тутешніх звірів не треба боятись, вони не нападають, бо не нападають на них. Вони зовсім не бояться нас і вас сприйматимуть також добре. З ними варто навіть потоваришувати і вони допоможуть у будь-якій ситуації. Наші звірі добре розуміють будь-яку мову, на якій з ними розмовляють, а також мову жестів.

— То ми опинились у дольодовиковому, за земними мірками, періоді? — захоплено вигукнув Рома, а у Тасі широко відкрились блакитні очі.

— Виходить що так.

— Які ми раді, що сюди потрапили, — сказав Роман, а потім міцно обійняв дріодця та розцілував в обидві щоки. Той густо почервонів і, провівши рукою по щоках, куди його поцілував хлопець, весело розсміявся. Потім жартівливо погрозив підлітку пальцем. Та було добре помітно, що Зіб залишився задоволений від надмірної уваги землянина.

Вони пройшли у склад, де всім трьом, включаючи Пірата, видали спеціальні капці з магнітиками.

— Ось вам ще спеціальні кепки і прошу все це відразу ж одягти, — і Зіб видав їм головні убори, схожі на земні бейсболки, — на Дріоді багато спекотніше, ніж ви звикли. Навіть спекотніше, аніж у вашій Африці, а село вашого дідуся та бабусі і навіть ваша рідна Одеса розташовані на зовсім іншому континенті.

«Звідки він знає, що ми з Одеси? Ми ж не говорили. Точно читає думки», — подумав Роман, який ніяк не міг звикнути до того, що дріодці все про них знають, навіть найпотаємніше.

Вони взулись у капці та натягли на голови кепки, потім пішли на вихід з зорельоту. Шлюзи відкрились, і, вийшовши назовні, діти побачили перед собою будівлі, схожі на величезні ангари потужного космодрому та численні стартові майданчики, на одному з яких вони і знаходились.

Їх зустріла усміхнена істота, трохи більше схожа на жінку, ніж Заб. У неї було довге кучеряве волосся, перевите червоною стрічкою. На ногах вона мала щось дуже схоже на земні босоніжки. Шкіра була ще темнішою, ніж у Зіба та Заб.

— Зіта, — простягла вона руку спочатку Роману, потім Тасі. Пірата ж полоскотала за вухом, той у відповідь високо підстрибнув та лизнув її у ніс. Зіта голосно розсміялась. Сміх у неї був настільки щирий та заразливий, що всі відразу ж покотились від реготу, показуючи одне на одного пальцями та щипаючи за щоки.

— О-хо-хо, — кричав Роман, дивлячись на Тасю та підстрибуючи на одній нозі, — яка ти смішна у цих капцях.

— А тобі, юначе, надзвичайно пасує ця космічна бейсболка, — хапалась за живіт дівчинка. Пірат теж у маленькій елегантній кепочці та спеціальних капцях голосно гавкав, танцюючи на задніх лапках.

Коли сміх трохи вщух, Зіта забрала їх у Зіба та Забі та, витерши сльози, що виступили на її очах, не кажучи уже про усіх інших, від реготу, повела гостей до просторого, схожого на земні бамбукові, будиночка, оточеного високими планктонами.

— Тут ви будете жити. І скоро вирушите у подорож по недослідженій Дріоді. Тут навколо є багато звірів. Ось вам свистки. Поки ви ще з ними не познайомились, варто подути у свисток і тварина відійде. На Землі звірі нападають тому, що ви на них полюєте, і вони мусять захищатись та влаштовують акти своєрідної помсти за те, що земляни їх вбивають, часом просто заради розваги, залишаючи помирати у страшних муках.

— А зброї у вас немає? — чомусь не дуже вірячи у таку доброту та гуманність, запитав зацікавлений і, водночас, трохи здивований Роман.

— Зброї? — щиро здивувалась Зіта. — А що це таке і навіщо вона нам? Коли потрібно захиститись чи подіяти на когось, ми це робимо дистанційно, виставляючи навколо себе візуальний щит.

— Невже ви справді ніколи не вбивали звірів? — все ще не міг заспокоїтись Роман.

— Та навіщо ж нам їх вбивати? Ми тут всі живемо дуже дружно і не тільки нікого ніколи не вбиваємо, а, навпаки, допомагаємо одні одним — ми звірам, а вони нам та навчаємо інших любити, жаліти та цінувати все живе, що є у природі та цілому Всесвіті. Ми також не вживаємо у їжу м’ясо. Все, що потрібно для нашої життєдіяльності, є у рослинах і то штучних, які ми виробляємо у наших лабораторіях. Все решта тут бігає, плаває, літає, повзає, а також росте і квітне лише для того, щоб радувати наше око та органи нюху, тобто тільки для нашого та свого задоволення. Я думаю, що звірі дуже скоро до вас звикнуть і їх можна буде навіть погладити.

Роман уявив, як він гладить леопарда чи тигра і мороз сипонув у нього поза шкірою.

— І лева також можна буде погладити, але трохи пізніше, бо тварини бачать вас уперше, тому трохи соромляться показуватись. Так, вони у нас сором’язливі, — засміялась Зіта. — Поки що відпочивайте. Ми зараз задамо програму нашим комп’ютерам і вони спеціально для вас відтворять м’ясо, до якого ви звикли у себе на Землі. Але це буде тільки ввечері. Поки що можете спробувати чудове молоко від наших буйволиць з булочками з пшениці, вирощеної на дріодських полях, та варенням з плодючих дріодських дерев.