Леся Бернакевич - Дорогі ви, наші цьоцю

І тут Броня зі своїм Микитою уперше ледь не полаялась. Вона хотіла купити для Орчика три кілограми мандарин, а чоловік настоював на шоколадці. Однак благовірна згадувала своє дитинство, коли їй хотілося грушок, апельсинів, а дорослі приносили лише «Оленку», яку в неї не вистачало терпіння з’їсти, от лише порозпацькує в пальцях.

– Тобі часто приносили мандарини, коли ти була малою? – запитав Тарантула в Броні, мов би прочитавши її думки.

– Ніколи, але так кортіло – зізналася Броня. – То хай хоч Орчик поласує.

– Невже ти вважаєш, що це потерча злидарює? Та ж має багатих батьків! – ремствував чоловік.

– Не завжди батьки розуміють, чого хоче їхня дитина, – зітхнула Броня і поставила себе на місце свого хрещеняти, пригадуючи, які презенти дорослі приносили на її день народження. Дарували все, крім ляльок: літаки, імітацію дорослої сумочки, яка нагадувала бочку в зелено-червону клітинку, а якось принесли громіздкий конструктор з магнітними брусочками, з яких можна було скласти танк чи ще щось із бойової техніки і який важко піддавався демонтажу: магнітні конструкції так чіплялися одна за одну, що дитячим слабким рукам годі було розлучити одну з одною…

– Орчик без хрещеної матері жити не може, – підтакував Пасьоній її чоловік. – Ви би тільки знали, що він нам учора заявив. «Якщо ти, мамцю, – каже, – надалі мене сваритимеш, то я попрошуся до тітки Броні, щоб була мені за маму. Своїх дітей у неї нема, то вона, мабуть, погодиться».

– Але ж Орчик не розмовляє, – вкотре здивувався Таратула, ледь стримуючи глумливу посмішку. – Справді, як він міг казати, що хоче стати прийомним сином Броні?

– А він усе це… показує… жестами… очима, – пояснювала Пасьона, почервонівши так, мов би без перепочинку перемила усі вікна в оперному театрі. – Вам, чоловікам, того не збагнути. Але кожна матір і без слів розуміє свою дитину.

Бурозубку, у якої ніколи не було дітей, розповідь племінниці так зворушила, що крадькома сльозу витерла. Від радісної думки, що похресник так прив’язався до неї, вона зарум’янилася і дала йому десять доларів.

Але чоловік скоса стежив за добродійництвом дружини.

– В цього бутуза[6] є тато й мама, то хай про нього дбають, – приступив він до Броні з докорами, коли гості забралися додому.

– Дбати вони дбають, але не вміють збагнути дитячу душу, тим більше, якщо вона – німа, – відповіла Бронька. – А я – педагог і маю підхід до Орчика. Йому зі мною цікаво…

Справді, похресник так прив’язався до Таратулихи, що його матір навіть ревнувала.

– Орчик мене невмисне дратує, – скаржилася Пасьона потайки пані Сипонькій. – Прошу його їсти – ложку геть відкидає! Накажу взути капці – босим бігає мені на зло. А з тітонькою покірний, кожне її слово – закон. Він від неї не відступає ні на крок. Не розумію, чому на нього такий вплив має хрещена матір!?

– Може, вона уміє його якось зацікавити? – висловила здогад дружина Сипонького, похрускуючи мальовничими нігтями.

– Авжеж, навчила його вирощувати у склянці фасолину, подарувала вазонок, листочки якого ловлять мух… – розповідала захоплено Пасьона.

– Ну ось бачиш, – промовила Сипонька, яка ставилася до експериментів подружчиної тітки поблажливо, як це личить сприймати дивацтва родички-багатійки.

– Лише тепер переконалася: сьогодні, аби завоювати прихильність дитини, потрібно академію закінчити. Я ж ніскілечки нічого не тямлю! – бідкалася з виглядом випускниці спецшколи для розумово відсталих Пасьона. А Кацапуля, та взагалі не могла брати навіть жалюгідної участі в розмові про такі високі матерії і лише слухала, зачаровано виставивши два передні зуби, мов би нутрія!

Орчик так полюбив свою хрещену матір, що почав навіщати її не лише у великі свята, а й щонеділі. А вона на радощах ущедрювала інфанта грішми, цукерками, бананами, яблуками, купувала для нього іграшки у дитячому супер-маркеті, які були більшими від хлопця за розміром: поролонового бика із сигарою, собаку із дерматиновим носом, черепаху, начинену сиптипоном. Якщо ж похресник появлявся несподівано, і Таратулиха заздалегідь не заготовляла для нього гостинця, то тоді вона віддавала хлопчику першу-ліпшу річ, що потрапить їй під руку: статуетку, попільничку, скарбоньку. А якось Бровкові видерла із зубів, можна сказати, м’ячик, яким той полюбляв розважитися.

– Цьому спиногризу м’ячик так потрібен, як сліпому люстерко, – докоряв дружині Таратула, уже втративши терпець. – А пес по твоїй милості тепер немає чим бавитися!

– Ти просто не любиш дітей, – зайшлася плачем жінка.

Таратула лише зітхав. Але відтоді завів обичайку: як тільки довідувався, що у такий-то день у них будуть обідати Пасьоні, починав ховати цінніші речі, які би міг зажадати їхній нащадок. Напередодні господар не спав цілу ніч, і йому снилося зухвале личко Орка. У сподіванні близької зустрічі з цим дошкільнятком у Таратули підвищувався кров’яний тиск. Бо він ніколи не міг знати напевно, чого чекати від цього лоботряса і що той втне під час гостини.

Наприклад, минулої неділі Орчик допався до фортепіано, як дурний – до сметани, і почав гамселити з усієї сили пальцями по клавішах. В цю хвилину господарю закортіло оглухнути і він натякав, що налагодження цього інструмента дорого коштує, що грати на ньому має право лише той, хто знає ноти.

– Такому самородку школа ні до чого! – відразу пішла в наступ Таратулиха. – Він уже грає, як професіонал! Орчику потрібно ледь-ледь підівчитися і може вже по телевізору виступати. Другий Бетховен! Він також був німий, але його увесь світ знав!

– Здається, Бетховен був сліпий, – не подумавши, заперечив Пасьоний.