Юрій Камаєв - Мед з дікалоном

і селян, потім за українізацію, потім ще за щось... А далі якось само собою — хто ж першим затягнув? Дивлюсь я на небо Та й думку гадаю: Чому я не сокіл, Чому не літаю...

Линула над нічним селом пісня. Гарний голос у цього Філенка — м'який, приємний баритон. Чудово співає. Що може бути краще за гарну українську пісню — тужливу й ліричну, від якої душа рветься на волю, хоче злетіти над грішною землею, над цим кривавим брудом сьогодення, і торкнутися чогось вічного, незримого, тих тонких матерій, існування яких вперто заперечували бородаті більшовицькі мудреці?..

— Слухай, Завгородній, а тобі чорти не сняться? — несподівано запитав Філенко, коли закінчили співати.

— Та ні, з чого б це? — здивувався той.

— А мені, брате, часто...

* * *

— Ну ось, товаріщ, я прийшла, де ж твій перстень? — прошепотів із темряви дівочий голос.

— Погодь с кольцом, поцелуй хоть сначала,— відповів Пєтруха і спер гвинтівку до стіни клуні.

* * *

Пружний жовтий струмінь бив об стіну, лишаючи на ній темний вологий слід. Яскраві зорі хиталися і двоїлися на чорному нічному небі. У голові гуло, і Завгородній нарешті відчув, що сильно захмелів. Десь далеко тривожно валували собаки, але він особливо не переймався. Караули подвоєно, бандити несподівано не заскочать. Коли що — відіб'ємось,— міркував Завгородній.

Та він не зауважив кілька тіней, що майнули поруч, він не знав, що Пєтруха, найкращий запєвала цілого полку і пошукам жіночої ласки у цьому недоброму до нього краю, лежить неподалік із перетятою ножем горлянкою, що більшість вартових теж сплять вічним сном і комісар Рощін уже ніколи не захоче похмелитися...

Він відчув легкий рух — його мавзер висковзнув із кобури, і потилиці торкнулася холодна цівка пістолетного ствола...

Сало

Я люблю сало. Тільки щоб було влежане, вкрите кристалами грубої сірої солі, й обов'язково з часником і окрайцем житнього сільського хліба. На зрізі воно має бути ледь жовтувате, шляхетного кольору слонової кістки. Бо коли сало біле чи рожеве — воно ще сире і не має того смаку. Завтовшки сало має бути десь із долоню, бо якщо грубше — може бути добре не просоленим, а якщо тонше — буде жорстким і жилавим, як підошва. А нутряне сало — масні грудки глевкого жиру — взагалі продукт малоїстівний, таким навіть голодний москаль погидує (нехай вибачать мене російські товаріщі, та з пісні слова не викинеш). Його хіба на смалець можна перетопити. Але смалець — то вже не сало.

Смалити кабанчика треба лишень житньою соломою — вона додає салу ледь вловимий пряний присмак. Ось якось мої бахурі реквізували підсвинка й обсмалили керосином. Геть зіпсували усе. На смак те сало було, як гарматне шмаровидло, ця масляниста нафтова гидота просякла його наскрізь.

Але це — таке як треба, просто тане на язиці. Не обманув-таки той Завгородній. Сало розходиться під гострим як бритва ножем, розпадається на охайні рівні пластерки, що відсвічують у півтемряві вагону, наче зваблива сороміцька білизна голого дівочого тіла. Рівно і монотонно стукають стики рейок, куняють мої червоноармійці. Чи радше вдають, що куняють, адже гострий смачний дух часнику переміг сморід просякнутих потом онуч, немитих людських тіл, нав'язливого духу вбиральні, чи пак — гальюну, ядучого диму махорки. Вони ловлять своїми носами пахощі часнику, та ніхто не наважується підійти і, як колись, запанібрата попросити — подєлісь, братішка. В мене у взводі сувора дисципліна, бо з ними інакше не можна. Буйні й задерикуваті — майже усі колишні краснофлотці-балтійці. Їм не можна попускати.

От би ще чарку горілочки... Та червоний командир має бути взірцем для червоноармійців, і компоєзда, товаріщ Єрофєєв, швидкий на розправу. Взагалі це завдання — прогулянка, міг би й трохи попустити віжки. До нашого бронепоїзда «Більшовик» причепили ще пульманівського вагона з артистами, і ми їздимо по глухих полустанках і даємо концерти. Нас у бронєотряді тепер дражнять балаганом на колесах. Але мені до цих дотепників байдуже, бо ж бандитизм іще не викоренений, і ми своїми гарматами і кулеметами захищаємо культуру. Та й самих артистів неабияк підтримуємо. Адже у нас вони на повному червоноармійському раціоні — і каша перлова зі шкварками, і червоний борщ, та ще й узвар на десерт. А у себе в місті що вони мають? На ту пайку, що їм дають, хіба мишку прогодуєш. От вони у нас і стараються щосили. Недарма хтось із великих казав, що артист має бути голодним. Ги-ги. То, звісно, правильно, але тільки не на нашому панцернику.

Ми культуру любимо. Цього разу якихось пісатєлів, поетів і музикантів веземо. Мені найбільш до вподоби оркестр балалаєчників. Гарно хлопці грають, а один, рудий такий, ще й усякі штуки вміє показувати — і підкидає балалайку, і через ногу грає. Вони частушки співають на слова видатного поета Дєм'яна Бєдного. То справжнє пролетарське мистецтво — дотепно, весело, з перченим слівцем. Не те що ті