Юрій Камаєв - Мед з дікалоном

комісара.— Он сусіда мій Микитка у Червоній армії служив, і він ще бідніший од мене. Я ж що, я совіцьку власть всією душею люблю і поважаю, але нащот прєдсєдатєля — то я не достойний.

— Мать твою, а гдє я тєбє тут найду достойних? — визвірився комісар Рощін,— ти будеш прєдсєдатєлєм. А нєт...— він багатозначно поляскав по кобурі з наганом.— Так что на вєчєр готов могорич за отвєтствєнную должность,— реготнув він.

Червоноармійці наводили лад у будинку сільради, що вже другий рік стояв пусткою і в якому встигли поселитися кажани. Інші вояки весело ловили птицю по подвір'ях. Хазяйнувати по хатах і порпатися в скринях ніхто не наважувався, знаючи круту вдачу свого командира. До обіду совіцька власть у селі вже була установлена, на хаті сільради висів червоний прапор, а заляканий комісарським наганом прєдсєдатєль приречено сидів разом із сусідою Микиткою, що півгодини тому став начальником міліції, за столом, застеленим новою кумачевою скатертиною.

Більше значних банд в окрузі наче не було, і три-чотири дні просидіти на добрих харчах і подалі від начальства було за щастя, хоча уберегти ескадрон від морального разложенія тут, у краю густого червоного борщу, галушок, цицькатих молодиць і міцного самогону, теж непросто.

— Я же з сєрйознимі намєрєніямі,— хапав Пєтруха за рукав карооку дівчину.

— Та вам, товаріщ, одне на умі,— вирвала та руку.

— Я ж чесно, пріході вєчєром к тому більшому сараю, ну хотя би на п'ять мінуток. Я тебе пєрстєньок подарю,— благав Пєтруха.

— Та брешеш,— засумнівалася чорнявка.

Той дістав із кишені щось замотане у брудну ганчірку.

— Та хіба, товаріщ, ви зможете дівчині добре зробити за п'ять мінуток?

— Ну, так ти прідьош? Тєбя как звать?

— Катерина,— відповіла вона.

— Красівоє імя, как в стіхах у вашего Шевчєнкі,— промовив Пєтруха.

Вона розспівно продекламувала:

Москаль любить жартуючи. Жартуючи кине; Піде в свою Московщину, А дівчина гине.

— Я нє такой, я, может, жениця хочу,— образився Пєтруха.

— Я теж не така,— відповіла дівчина і чомусь розcміялася.

* * *

— До нас іде якийсь загін,— доповів вістовий.

— Бандити?

— Та наче ні, наші.

Під прицілом кулеметів поволі під'їжджала сотня вершників.

— Хто такі? — запитав Завгородній.

— Спецопергрупа по борьбе з бандітізмом, оперуполномочений Філенко,— відповів їхній командир, недбало підкинувши руку у військовому вітанні, і простягнув мандат із печаткою ГубЧК.

— Ну, ви, чекісти, завжди до розбору шапок встигаєте, банда в селі ліквідована.

Той лише посміхнувся кутиками уст.

— Ми, товаріщ, всякою шпаною на кшталт Грицька Кривого не займаємося, не наш інтерес. Цими місцями рейдує банда отамана Заболотного силою приблизно у двісті шабель. Чули про такого?

Завгородній знітився. Про цю банду ні у штабі не казали, ні з полонених на допитах ніхто не прохопився.

— А тепер ви пред'явіть документи,— спокійно сказав чекіст.

Завгородній дістав свою посвідку.

— Наче все гаразд,— поглянувши на папір, промовив оперуполномочений,— бо цей Заболотний хитрий вражина, вони здебільшого червоноармійцями або чонівцями[1] прикидаються.

Завгородній кинув оком на мовчазних похмурих чекістів. Одразу видно — бувалі вояки і озброєні добре. Як-не-як, іще сотня — тепер уже точно відіб'ємося, якщо бандити сюди заскочать.

— Ну, тоді облаштовуйтесь, а ви, товаріщ Філенко, заходьте до нас у штаб на вечерю.

* * *

У хаті було сиво від цигаркового диму, на столі стояла велика напівпорожня сулія мутного самогону. Новоспечений председатель і начальник міліції вже лика не в'язали і були спроваджені червоноармійцями попід руки по хатах.

— За совіцьку власть,— підняв стакана чекіст.

— За радянську Україну,— відповів Завгородній і ковтнув ядучу каламуть. Хвацько ж п'є горілку цей чортяка Філенко, подумав він. Та брешеш, враже. Щоб якийсь чекіст мене перепив?

Випили за диктатуру пролетаріату, потім окремо за товаріща Лєніна і товаріща Троцького. Після «побєди міровой революції» комісар ескадрону Рощін, що досі вже невпевнено повертав язиком, упав обличчям у тарілку з огірками. Далі було випито на погибель світового імперіалізму, за соціалізм та за міцну спілку робітників