Рохір ван Аарде - Замах (Щось краще за смерть)

газету і випустив зброю до води. Газету та хустку по черзі викинув до кошиків для сміття. Все було позаду, все. Він сів до трамвая, зробив пересадку і знову під'їхав до Штіґльмайєрплац. Перед входом до будинку він побачив натовп та поліцейське авто. Я зробив це насправді, подумав він знову.

Леонід повернувся до готелю і попросив підготувати рахунок. У своєму номері спалив паспорт на прізвище Фагель і витягнув із-за дзеркала паспорт на прізвище Ґеорґ Геннінґ. Решту таблеток викинув до туалету і спустив їх водою. Попри все його почало огортати якесь почуття радості. Все було позаду, і він вертався до Берліна.

Він склав для Бориса письмові звіти у двох варіантах. У першому висвітлив лише подробиці поїздки. Другий звіт був лаконічний: «В означеному місті я зустрів знану мені особу і поздоровив її. Я певний, що привітання було вдалим». Тоді зателефонував до Гедвіг, що заїде за нею. Він хотів її бачити, водночас хотів сховатися від неї, боячись потрапити їй на очі, неначе їй усе відомо.

— Привіт, хлопчисько! — прощебетала вона весело і поцілувала його. — Як справи? Маєш змучений вигляд.

Він звів плечима.

— Перекладати завжди важко. Мусиш говорити і слухати за двох. Тішуся, що знову тут.

Вона не стала його далі розпитувати.

— Любий, не будеш сердитися? Я хотіла ще глянути на чеський павільйон. Вони отримали нові платівки, якщо не піти зараз, то зможу вибратися щойно наступного тижня. До того часу все розберуть.

— Певно, моя дівчинко. Підемо зараз.

Вони сіли на електричку, і Гедвіг стала розповідати про клопоти, які мала з однією клієнткою.

— Справжня тобі купчиха.

І він одразу собі уявив — гладку, шикарно вдягнуту, обвішану золотом і дорогоцінностями дамочку середніх літ, яких щодня можна було побачити в кафетерії Кранцлера, де вони жадібно проковтували гори солодощів, немов самі хотіли перетворитися на дорогу цукерку. Ця дамочка напевне хотіла дошкулити Гедвіг. Проте у Гедвіг — берліночки з добре підвішеним язиком, такі номери не проходять. Веселим тоном вона розповідала про те, як відчикрижила цю тіточку, акуратно і мило.

— Я думала, що її грець ухопить...Але ти навіть не слухаєш мене!

— Та ні, — поспішно відповів він. — Але мене не цікавлять товсті мадами з фарбованим волоссям. Які в тебе чудовий парфюм! Дозволь понюхати?

Він нахилився до неї, немов справді збирався обнюхати її шию, проте вона відштовхнула його.

— Ще чого! — відрізала вона.

Якщо не буде уважним, то вона зауважить, що сталося щось серйозне. Вони висіли на станції Фрідріхштрасе і пішли до чеського павільйону, який був неподалік. Було жах як багато людей, переважно молоді, здебільшого з Західного Берліна. Чехи торгували тут дуже добрими платівками за низькими цінами, бо розглядали це як свого роду пропаганду. А так як можна було платити східними марками, то для західних берлінців ті ціни взагалі були смішними. І як тільки ставало відомо, що завезли нову партію, натовп зростав.

Польський павільйон уже був зачинений, і він став розглядати виставлені у вітринах стенди народного промислу, передусім різьблені чаші, кухлі і шкатулки. Це була польська різьба, не така, як удома, в Україні, проте в тій чи іншій мірі близька. Тоді вони знову піднялись сходами станції Фрідріхштрасе. Він не любив цю станцію. Вона була на кордоні секторів між Східним і Західним Берліном, тож народна міліція перевіряла поїзди, які йшли на захід, у пошуках можливих утікачів. І вони стали свідками того, як двоє фольксполіцаїв висадили з поїзда чоловіка і жінку. Він відчував нерозсудливу ворожість до цих фольксполіцаїв, надто вони вже скидалися на гітлерівських солдатів, майже ця сама уніформа і ці ж самі манери окупантів. Схоплений чоловік тягнув важку валізу.

— Бідолашні, — жалібно проказала Гедвіг, — але навіщо вони взяли валізу? Цим сам нариваєшся на труднощі. Веди себе нормально — і жодних проблем.

Вона дуже переймалася такими речами.

— Вони мене просто бісять, ці поліцаї!

Хоч Леонід інакше мав думати про такі речі і повинен був засуджувати втечу з республіки, його ця подія теж пригнітила. Він бажав усім утікачам, щоб їх не спіймали. Він бажав усім людям, щоб вони, як і він, жили як хотіли, щоб ніхто їх не чіпав. І тут на мить замислювався: чи ж бо всім? А професорові? Що б відчула Гедвіг, яку зворушили ці двоє, яким, можливо, нічого серйозного і не загрожує, які, можливо, і проскочили б, коли б узялись за справу не так недоладно, що відчула б Гедвіг, якби знала?.. Не можна, щоб вона дізналась, подумав він, ніколи.

Гедвіг мешкала в Альбрехтсгофі, на самому заході Берліна, саме в тій дільниці, яка вже не належала до західного сектора. Вона часто глузувала з цього, так що Леонід не знав, що і думати. Знедавна він почав бувати у неї вдома. Це була робітнича сім'я. Батько Вебер працював майстром на залізниці, а Гедвіг та її молодший брат були єдиними, що ще не покинули батьківський дім.

Він приходив неохоче. Це були привітні, тихі люди, нічого не скажеш. Вони, хоч були і зовсім іншими, нагадували йому своїх батьків. І вони зазнали лиха і горя, довгих років безробіття та злиднів, перш ніж наступило щось, що насправді скидалося на життя і якусь долю радості. Це був сумбурний і інколи тривожний час, але вони принаймні мали роботу і досить їжі для дітей. Та це тривало недовго. Наступила війна зі всіма страхами і нестатками, бомбардуваннями, спочатку забрали батька, а потім і на їхнього найстаршого, йому ще не виповнилося шістнадцять, нап'яли уніформу, і він більше не повернувся. Коли б він загинув, то, можливо, вони з цим уже примирилися б, але вони думали, що він вижив і як військовополонений вивезений на Схід, до Сибіру, вважали вони. Це завдало їм страху і горя на роки. Він уже, напевне, давно був мертвий, а вони все ще перейматися ним, думали, як він, можливо, голодує, мерзне, хворіє або картається тугою