Рохір ван Аарде - Замах (Щось краще за смерть)

А чому він, Леонід, не міг довчитися? Чому для нього немає вороття? Бо вороття йому таки вже не було, хоч декілька років пізніше, перш ніж поїхати до Німеччини, він змушений був помиритися з батьками. Якщо він з ними помириться, то вони набули б вагомішого значення як гарантія від можливої зради. Вони все продумали. Проте вони не зовсім помирилися, хоч прийняли його, вислухали і пригостили. Катерина вийшла заміж і пішла до чоловіка, Мар'яна, його найулюбленіша сестра, весела, щира Мар'яна стала тихою і замкнутою, а батько швидко зістарівся. Тільки з мамою він ще міг про щось говорити, спробував їй пояснити чому...Він просив її все зрозуміти, і врешті-решт вона погодилася, сказала, що все розуміє, проте з таким виразом на обличчі, в якому боролися любов і обурення. Вона сказала це тоном, з яким він погоджувався з Полікарпом. Звісно, вона казала неправду. Те, що він скоїв, було їй огидним, хоч це був її син. А знала вона далеко не все. Він сказав, що працює на одному підприємстві в Києві... Ні, вороття вже не було. Приїхати до Бузівки він міг, його життю не загрожувала небезпека, проте в цьому він не вбачав жодного сенсу. Вони не забудуть йому це до самої смерті. Вони не розуміли, що він і зараз їхня єдина життєва гарантія, а якби навіть і знали, то напевне відмовились. Вони вирвали його зі своїх сердець, він утратив їхню прихильність, немов скоїв найстрашніше, що тільки може накоїти людина.

Що ж він такого наробив? Хто ж були тоді ті, хто навіював їм ці химерні ілюзії, прищеплював ці забобони? Такі людці, як той професор, які за своїми безпечними письмовими столами пропагували химери. Але в якій мірі був професор винен? Чи ж би він, так само як Дмитро і Йосип, його батько і Мар'яна, робив це без злого наміру і відверто вірив у те, що говорив і писав? Виявилося, що він зовсім не формаліст, виявилося, що багато націоналістів вважали його навіть поміркованим. Але що це змінювало? Це безпосередній наказ Москви, відданий найвищою інстанцією, сказав Борис. Там знали, чому професор повинен умерти, там знали всі нюанси, тільки там вони могли собі скласти думку і взяти на себе відповідальність за таке рішення. Йшла війна під виглядом миру, а на війні треба було робити найжахливіші речі, якщо не хочеш програти. На війні мета виправдовує засоби і накази треба було виконувати наосліп. Наосліп, так він вирішив для себе. Якщо хтось біля гармати або на бомбардувальнику почне в деталях уявляти собі те, що робить, що скоює, то просто збожеволіє. Тому і він цього не робив, йому треба було просто спустити курок, і більше ні про що він не хотів думати. Робити те, що тобі кажуть. Цього від нього і вимагали. Лише націлитись, спустити курок, і більше нічого.

Він поїв унизу в їдальні. З'їв декілька булочок, випив склянку соку і чашку кави. Тоді повернувся до себе в кімнату і прийняв таблетку.

Можливо, професор не прийде. Була субота, і шанс, що він не прийде, був великий. А завтра неділя, роботи не буде. Наказ гласив: у будинку на Штігльмайєрплац, і його він дотримає. Він не пішов до Німфенбурга, де мешкав професор, хоч шанси там були в тисячкрат кращі. Він тримався свого завдання, а що торкається його, то професор міг би взагалі не приходити. Залишилось ще сім таблеток, ще сім днів, і тоді він мусить повертатись. Вночі він не спав і почував себе погано. Він попрямував через Дахауерштрасе до площі. Стояла сонячна осіння погода, але почувався він як сомнамбула, ніби пробирався через ватяний світ. Ось і будинок, а там — трамвайна зупинка. Він став чекати. Була чверть по дев'ятій. Він пройшовся в бік Німфенбургерштрасе, проте повернувся, коли вдалині побачив трамвай. Все повторилось, як учора і позавчора, — кожний трамвай приносив з собою напруження, долю полегшення, і чекання продовжувалось. За якийсь час він захотів пити. Він залюбки зайшов би до пивної і хильнув би кухоль левенбрауського, та ризикувати не мав права, а раптом з'явиться професор. Він отримав завдання і стоятиме на посту. Була за чверть десята. Не треба так сушити собі голову. Може, професор і сьогодні не прийде. Він знову запалив цигарку, і знову показався трамвай. Третім з нього вийшов професор. Його ніби вразила блискавка, він був шокований і разом з тим виникло щось таке, що подіяло на нього заспокійливо. Жереб кинуто, змінити вже нічого не можна, вороття немає. Леонід без роздумів обернувся і попростував до будинку №12. Він зайшов до будинку і, не оглядаючись, вийшов на другий поверх. Він знав, що має приблизно хвилину переваги. Він відгвинтив запобіжник і скрутив тоненькі циліндри газетою. Він почув, як професор став підніматися по сходах і нарешті побачив його самого. Леонід почав спускатися сходами. Лівою рукою взявся за поручні, а в правій тримав ранкову газету. Професор побачив, що хтось спускається йому назустріч, досить неввічливо, бо загороджував мало не всі сходи. Професор змушений був притиснутися до стіни. У той момент, коли вони вже розминалися, Леонід підвів скручену газету і вистрілив у чоловіка, який нічого не підозрював. Він навіть не глянув на нього, а продовжував спускатися сходами. Йому видалося, що професор спіткнувся і похитнувся вперед, але він прискорив ходу і витягнув з лівої кишені штанів хустку, в якій була ампула. Внизу у вестибулі роздушив ампулу і вдихнув протиотруту.

Все відбулося наче вві сні, машинально. Газету він засунув недбало до правої кишені і, тримаючи хустку перед носом, вийшов надвір. Тут він мало не наштовхнувся на щось біле. Він виконав своє завдання наосліп, проте здавалося, що він і вулицями йшов наосліп. Він пішов по Бріннерштрасе і все ще не вірив, що це зробив. Я зробив це, подумав він. Я зробив це насправді! Він ішов далі по Кенінгсплац, Кароліненплац. Коли переходив Оттоштрасе, то через свою неуважність мало не потрапив під авто. Його почало тіпати.

Що ж то було, те біле? Напевне, дамська блуза. Коли переходив Одеонплац, то побачив, як світить сонце, а люди були вдягнуті майже по-літньому і здавалися веселими. До нього знову повернулася здатність ясно мислити, і він зайшов до Королівського саду. На мості він сперся об поручні і зосередився на воді. Дна не було видно. Тоді дістав з кишені