Антін Щегельський - Пригоди українців у Анталії

Микола уже з півгодини пожинав лаври дотепного оповідача. Він саме зірвав чергову порцію сміху, коли до гурту приєдналися Петро Здоровило з Серьогою. Петрові, який і сам був любителем розповідати анекдоти, кортіло послухати колегу. Серьогу ж вабили не стільки анекдоти, якими майже безугавно сипав Микола, скільки жінки. Вірніше, Ліда, на яку він накинув оком і яку вирішив сьогодні будь-що затягнути у ліжко.

Тим часом Микола продовжував купатися у променях слави:

— Здибаються дві сільські молодички, — захоплено розповідав він, імітуючи голоси своїх героїнь:

— Палажко, ти чула, он Мотрин Василь на курорти їздив, то його там СНІДом нагородили.

— Тю! Знайшли кого нагородить! То ж таке дурне: або проп’є, або загубить.

Серьога усе відвертіше роздягав Ліду очима. Вона ж відповідала короткими хтивими поглядами. Схоже, що у них ще дорогою в гори було усе на мазі.

Помітивши ту перестрілку очима, Микола раптом спохмурнів. Він і ладен би був не показувати, що вже давно про все здогадався, але потік анекдотів раптом вичерпався. На думку не спадала жодна смішна історія. Навіть у роті пересохло.

І тоді у розмову втрутився Петро:

— До речі, про СНІД. Сергію, ти не забув свою обіцянку розказати казочку про цю хворобу?

— Та я б охоче, — відказав той. — Тільки чи зацікавить це публіку?

— А ти розкажи так, щоб зацікавило.

Серьогу, який планував полонити своєю ерудицією не одну лише Ліду, двічі вмовляти не довелося:

— Гаразд, спробую. Тільки наперед перепрошую за неточність окремих дат, імен та назв. Адже історія, яку я вам розповім, сягає корінням у ті часи, коли я ще пішки попід стіл ходив.

У 1978-му, якщо не помиляюся, році у кількох американських гомосексуалістів лікарі зареєстрували нетипово тяжке захворювання на саркому Капоші. Зазвичай ця болячка зустрічається дуже рідко. Протікає легко і піддається традиційному лікуванню. А тут — аж занадто тяжка форма і як наслідок — смерть. Через три роки у США знову спалах саркоми Капоші. На цей раз від неї померли аж 128 молодих гомиків. У всіх у них зафіксовано дуже слабку опірність організму. Ту аномалію лікарі охрестили імунодефіцитом гомосексуалістів. Пізніше подібні симптоми виявили у ін’єкційних наркоманів. І тоді це явище охрестили синдромом набутого імунодефіциту. А далі пішло-поїхало. У інших країнах люди хворіли на звичайні хвороби й помирали саме від них. А от у США спалахнула «епідемія СНІДу». Цій новоспеченій болячці вчені-медики приписували усі нетипово тяжкі випадки цілого ряду раніше відомих хвороб.

— Шановний, — звернулася до Серьоги котрась із слухачок, — не морочте нам голови своїм СНІдом. Ми ж, ніби, сюди відпочивати приїхали, а не слухати ваші нудні лекції.

— Якщо вам не подобається, то не слухайте, — стала на захист Серьоги Ліда. — Мені, наприклад, навіть дуже цікаво.

— На відміну від медиків, продовжував Серьога, — деякі відомі служителі церкви нарекли це явище карою Божою за содомський гріх та наркоманію.

Я ж схильний пов’язати ті дивні спалахи різкого падіння імунітету з дещо іншою причиною. Свого часу, готуючи дипломну роботу, перелопатив гори радянської періодики сімдесятих-вісімдесятих років. Так от у «Литературной газете» та деяких інших центральних виданнях тих часів наткнувся на дуже цікаві повідомлення. Нібито американські чи ще чорті-чиї спецслужби (зараз уже точно не пригадаю) розпорошували у місцях масового скупчення людей аерозолі якихось токсичних хімічних речовин. А ще — випробовували на гомосексуалістах, наркоманах та інших покидьках суспільства не відому раніше біологічну зброю. Тож, як на мене, СНІД є наслідком саме таких випробувань. Або принаймні, спричинений різким погіршенням екології, генетично модифікованими продуктами та іншими шкідливими для здоров’я чинниками. А в Україні та Білорусі — ще й Чорнобильською трагедією.

— Але ж загальновизнано, що збудником СНІДУ є вірус імунодефіциту людини, — поліз у суперечку Петро.

— Дійсно, визнано, але науково не доведено, — не здавався Серьога.

— Невже ти вважаєш, що один такий розумний? — заперечила колишня спортсменка, а нині медичний оглядач лискучого жіночого журналу «Нінель» Ольга Короткова. — Я теж дещо тямлю у цих питаннях. Принаймні, знаю, що ще у 1983 році француз Люк Монтанье з Інституту Пастера, а роком пізніше американець Роберт Галло відкрили вірус, який є збудником СНІДу.

— Ха! Сама історія відкриття вірусу викликає цілий ряд запитань і сумнівів! — гнув своєї Серьога. — Адже серед дослідників, із самого початку націлених на пошук вірусної природи СНІДу, точилася боротьба за першість у відкритті збудника. І твій Роберт Галло першим запатентував метод виявлення вірусу. Як з’ясувалося пізніше, він скористався зразками французької групи. Розпочалась судова тяганина, що тривала не один рік. Вона завершилася політичною угодою між президентами США і Франції Рональдом Рейганом і Жаком Шираком. У березні 1987 року на церемонії у Білому Домі було оголошено, що патентні права на тести для виявлення у крові вірусу імунодефіциту за антитілами, а також прибутки від їхнього застосування ділитимуться між французьким інститутом Луї Пастера і Американським департаментом охорони здоров’я.

Зауваж, що найважливіше у цій суперечці було пов’язане не стільки із пріоритетом відкриття, скільки із розподілом прибутків. І це тоді, коли був відкритий лише вірогідний збудник хвороби.

— Чому ж вірогідний, якщо уже давно загальновизнано, що саме вірус імунодефіциту людини спричиняє СНІД? — заперечила Ольга.

— А тому, що вірусна природа СНІДу ще й досі не доведена як науковий факт. Навіть самого вірусу у чистому вигляді досі ніхто не бачив.

— Таке скажеш! — стояла на своєму дівиця.

— А й скажу! — не здавався Серьога. — У медичній науковій практиці існують три умови визнання мікроорганізму збудником певної хвороби. По-перше, він повинен виявлятися у всіх випадках цієї хвороби, але не зустрічатися у здорових людей чи при інших хворобах. По-друге, — повинен бути виділений із організму хворого у чистій культурі. І, по-третє, введення чистої культури вірусу в здоровий організм повинно викликати ту саму хворобу. А що ми маємо на практиці? Серед майже тридцяти хвороб, при яких, за наявності антитіл до так званого вірусу імунодефіциту людини ставиться діагноз СНІД, немає жодної раніше не відомої і специфічної. Кожна із них має свого збудника. Це паразитичні грибки, споровики, сальмонели, токсоплазма та інші паразити,