Анастасія Шевердіна - Тільки разом

— Який симпатичний! — посміхнулась Ірен. — Любий, він на тебе буде схожим!

Леон засміявся.

— Я думаю, його зватимуть Флорентин або Люсіан! — повідомила Естель.

— Що?! — здивувався Леон. — Хіба це серйозно, люба?! Що за вигадки?! Хлопчику потрібно дати насправді чоловіче ім’я!

— Яке, наприклад?!

— Арно, або Бернард, або Оберон!

— Ні! — рішуче заперечила Естель. — Я не хочу! Нехай Ноель!

— А от і ні! Його зватимуть Марком!

— Рафаелем! — Естель піднялася на подушках і зблідла ще сильніше.

— Франком! — почервонів Леон.

— Узагалі-то, у нього вже є ім’я! — сказала Кет, стоячи поряд із розгубленою Ірен. — Його звуть Андрієм!

— Емельєн!

— Стефан!

— Персиваль!

— Лорент!

— Андрій! Його звуть Андрієм! — закричала Кет, забуваючи, що довколишні її не чують.

Ірен раптом здригнулася, ніби від подуву холодного вітру.

— Його зватимуть Андре! — мовила жінка. — Андре — хороше ім’я!

Естель і Леон на мить замислилися.

— Добре! — зітхнула мати малюка. — Нехай по-вашому!

Леон кинув на Ірен швидкий колючий погляд і кивнув.

— От і добре! — підсумувала Кет. — Андре буде прекрасною людиною, можете мені повірити!

За кілька днів Естель та Андре повернулися додому. Разом із ними до будинку на вулиці Муфтар прибула й Кет.

Леон та Естель Леруа займали два поверхи в невеличкому охайному особнячку. Кет у помешканні подобалось усе — просторі кімнати, м’які килими, красиві різьблені меблі. Раніше дівчина лише здогадувалася, що люди можуть жити в таких чудових умовах, що, власне, люди гідні жити в таких умовах.

У кожного із членів родини була власна кімната. Маленький Леруа теж отримав невеличкі апартаменти поряд із спальнею батьків. У кімнаті стояли лише ліжечко та софа, на якій чергували батьки й бабуся.

Андре поводився добре. Малюк переважно спав, ледве ворушачи ніжками й ручками або плямкаючи рожевими, схожими на пуп’янку троянди, губками. Інколи він здригався уві сні, і Кет переживала, що хлопчику сниться щось неприємне із його колишнього життя.

Кет було незручно перед родиною Андре за свою невідступну присутність у них удома. Леруа не знали про її існування, і поводилися так, як зазвичай поводяться люди наодинці. Лише Ірен інколи зупинялася, роздивлялася довкола, дослухалася до звуків будинку і знизувала плечима.

Кет частенько думала над тим, чи не зловживає вона гостинністю дому на вулиці Муфтар. Звісно, вона могла б повернутись у той перпендикулярний вимір, де їй судилося відбувати покарання. Але чи може людина, якою б вона не була, обрати безмежну пустку, холодну мертву пустелю, замість чудового затишного будинку в центрі Парижу?! У Кет не вистачало душевних сил залишити маленького Леруа. Вона завжди мріяла про родину, про нормальну родину, де володарює доброта, увага, усепрощення і взаємодопомога. Дівчина спершу не вірила, що всі члени родини можуть бути здоровими, чистими як фізично, так і духовно. Щодня вона очікувала на біду. Кет здавалося, що не сьогодні-завтра Естель зрадить чоловіку, Ірен нап’ється до чортиків і розтрощить квартиру, а Леон втратить роботу, почне опускатися й бити дружину. Але дні йшли за днями, а Леруа як і завжди були веселими, здоровими і забезпеченими. Дівчина раділа, що їм із Андре випала ця родина. І вона пообіцяла самій собі докласти максимум зусиль для того, щоб усі Леруа були щасливими.

Кет узяла собі за правило не заходити до кімнат Ірен, Леона та Естель без крайньої потреби й не підслуховувати приватні розмови. Коли рідні бавилися з малюком, Кет спускалась у вітальню або виходила з будинку і блукала Латинським кварталом. Дівчина вивчила всі довколишні бульвари й вулички, зазирнула до всіх кафе, відвідала всі церкви п’ятого округу. Найбільше її вразив музей природничої історії. Чомусь Кет здавалося, що Андре полюбить це місце, як і Париж загалом.

Коли змучені доглядом за малюком Естель та Ірен засинали, над ліжечком Андре схилялася Кет. Якщо малий просинався й починав пхикати, дівчина розмовляла з ним, розповідала про все, що побачила й почула за день, і хлопчик заспокоювався. А батьки тішилися, що Андре спокійно спить і не заважає спати іншим.

Проблеми з Андре почались у два роки. У той час, як більшість дітей у такому віці вже зверталися до рідних, вимагали подати книжку, іграшку, кликали котів і собак, Андре вперто мовчав і лише тицяв пальчиком у предмети, які йому були потрібні.

В один із похмурих осінніх днів Ірен та Естель схилилися над книгою «Материнство», намагаючись хоча б щось для себе прояснити. Поряд із ними стояла Кет.

— «Спостерігайте за дитиною, зверніть увагу на її поведінку, — зачитала Естель. — Чи цікавіть малюка довколишній світ?»

Усі присутні в кімнаті жінки відразу поглянули на Андре. Хлопчик сидів на килимі посеред вітальні й гортав книгу про тварин. Те, що відбувалося довкола, малюка не цікавило.

— «Чи прагне дитина спілкуватися з дітьми та дорослими? Чи грається з іншими малюками?»

— Андре! — покликала хлопчика Ірен, простягаючи малому іграшку. — Хочеш ведмедика? Може підемо на вулицю?

Андре замотав головою, навіть не дивлячись на бабусю.

— «Затримка мовленнєвого розвитку може бути пов’язана з аутизмом», — приречено констатувала Естель.