Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 1

раніше. Неможливо передати словами ту благодать і спокій, який відчуває кожний, хто входить під низькі склепіння його білих і сухих печерок. Тут, у м’якому сутінку, пробуджується в людині все те прекрасне та піднесене, на що здатна душа людська. А скільки нещасних людей знаходило спасіння, зцілення й розраду біля потемнілих мощей святих угодників?!

Утім, особливо шанували запорізькі козаки Богородицю, вважаючи її своєю заступницею й покровителькою. Жоден воєнний похід не починався раніше, ніж запорожці не відстоять службу в січовому храмі Покрови Пресвятої Богородиці. Вірили козаки, що вкриє та захистить їх у поході Пречиста Діва своїм покровом, як колись укрила вона Константинополь від нашестя турків-мусульман, тому що б’ються козаки за віру християнську. Але особливою причиною шанування було те, що, дотримуючись безшлюбності й заборонивши перебування жінок на Січі, низові козаки віддали себе під заступництво Пречистої й Непорочної Діви Марії, яка завжди залишалася Пріснодівою. Тому відразу після відвідин Лаври обоє друзів попрямували до Верхнього міста, у Софію Київську, щоби поклонитися образу Марії Оранти.

Неймовірне враження на людей справляв цей стародавній величний собор, що височів над низькими дерев’яними будиночками, дивом уцілілий після стількох воєн і лихих часів. Але не пригнічував він відвідувача своєю кам’яною міццю. Швидше навпаки — його високі стіни й маківки немов несли молитви людські до неба, відкриті галереї гармонійно пов’язували святу церкву з навколишнім світом, а людину — з Богом.

Довгі роки Софія Київська, розорена ордою Батия, була позбавлена покрівлі і стояла під відкритим небом. Стіни її почали тріскатися, завалилася горішня частина будівлі, а весь вівтар перетинала огидна тріщина, мов величезний потворний шрам. Однак лише зусиллями та на кошти митрополита Петра Могили чудовий храм був повністю відновлений та відреставрований: на його дзвіницях знову лунали дзвони, а стародавні фрески й мозаїки, пронісши свою красу крізь століття, мерехтіли в чудовій грі світла й тіні. Та найпрекраснішим серед них був мозаїчний образ Богородиці Оранти у вівтарній апсиді храму. Кожен, хто переступив поріг Софії Київської, насамперед бачив Пречисту Діву в золотому мерехтінні, у небесно-блакитних шатах, із руками, піднятими до неба в молитві. Богоматір Непорушна Стіна — захисниця не лише киян, а й заступниця та розрадниця всіх стражденних, притулок для кожної нещасної і змученої душі.

А у височині, з-під маківки, на вірян дивиться суворий лик Христа Вседержителя. Він наче ширяє у вишині, мов вільний сокіл у безкрайньому небі, а погляд Спасителя проникає в душу кожної людини, читаючи всі помисли й пориви в її серці. Але скільки ж у цьому суворому погляді милосердя й любові до грішних рабів Своїх! Немовби погляд Христа обіцяє кожному, хто щиро розкаявся у скоєних гріхах, милість та прощення.

Краса собору, його святість, не зламані самим часом, образи Христа і Пречистої Діви глибоко проникли в душу Тимофія — він бачив прекрасний храм уперше. Марко, який ще малим бував тут, а тепер прийшов сюди дорослим, також зовсім інакше сприйняв атмосферу собору, ніж у дитинстві. Залишаючи храм, двоє друзів відчули спокій та легкість у своїх завзятих і бунтівних душах. Але коли вони поверталися на Поділ, додому, Марка гукнув скромний на вигляд молодий чоловік, повний, світловолосий і блакитноокий.

— Марку, це ти? — несміливо запитав він.

Хлопець озирнувся і здивовано подивився на незнайомця — він не впізнав цю людину. Той усе зрозумів і гірко усміхнувся.

— Невже я так сильно змінився, що ти і старого приятеля не впізнаєш? Я ж Дмитро, Івана ткача син. Ми з тобою дружили в дитинстві. Що ж ти зовсім не пам’ятаєш мене?!

Марко не міг повірити своїм очам: невже цей товстенький чоловічок — той самий худенький білявий хлопчик, з яким він колись грав, пустував, крав яблука і груші в чужих садах, купався в річці?!

— Господи, Дмитре! Справді не впізнав тебе! Багатим будеш! — Марко на радощах так міцно обійняв друга дитинства, що той аж пискнув.

— Ти так змінився! — відповів Дмитро, із захопленням розглядаючи Марка. — Не те, щоб уже занадто, але все ж відразу видно, що ти — справжній козак, лицар.

Дмитро ніяковів поруч із багато вдягненим Марком, із дорогою шаблею на поясі, яку міг носити тільки шляхтич. Так само бентежив чоловіка й супутник його приятеля дитинства — Тимофій. У ньому Дмитро безпомилковим чуттям містянина відразу ж розпізнав шляхтича.

— Це мій друг — Тимофій Клесінський. Ми на Січі подружилися, — відрекомендував друга Марко.

— Мабуть, знатний шляхтич? — обережно запитав Дмитро, міркуючи, як себе тримати і з другом дитинства, і з його приятелем.

— А як ти здогадався? — здивувався Марко й додав без жодної прихованої думки: — Так, Тимофій — один із найзнатніших шляхтичів Подільського воєводства, а його старший брат колись був полковником Київського козацького полку.

— Моє походження не таке важливе, — скромно промовив Тимофій, який уже давно позбувся шляхетської зарозумілості своєї юності, і простягнув руку новому знайомому.

Дмитро аж очі витріщив і боязко потиснув руку Тимофія — він ніяк не чекав, що вельможний шляхтич може не погидувати потиснути руку простому ткачу.

— А дозволь, пане, запитати, як же це ти низовим козаком став, коли ти шляхетського роду? — Дмитрик не міг утриматися, щоби не поставити таке зовсім не скромне й, можливо, нетактовне запитання, оскільки з дитинства страждав зайвою цікавістю.

Марко з Тимофієм зареготали, чим дуже збентежили Дмитра: невже він дурість запитав?

— А що, звичайним людям у козаки можна, а шляхті — ні? — сміючись, запитав Тимофій. — Вільним козаком бути добре, тому й пішов!

Але Дмитрику однаково було складно зрозуміти такий вчинок — він народився й виріс в умовах чіткого поділу станів, постійно бачив перед очима розкішне життя шляхтичів та багатих містян, тому і вважав неприйнятною дурістю змінювати сите і блискуче життя знатної людини на напівголодне бродяжництво. Йому не були відомі ані суть козацтва, ані його принципи, ось Дмитро й здивувався таким учинком сина благородного сімейства, а в душі навіть засуджував його.

— Як живеш, Дмитре? — запитав Марко.