Марк Сідоній Фалкс - Звільни свого внутрішнього римлянина

то зобов’язаний бути в тозі і на день народження Діани, богині — покровительки нашого клубу, приносити в жертву вино та пахощі. Окрім того, я забезпечую членів клубу олією, що її вони використовують, відвідуючи публічні лазні перед тим, як прийти на щомісячний обід.

Що вище ви піднімаєтеся суспільними сходами, то більше маєте справ. Мене постійно запрошують на різноманітні обіди та почесні зібрання. Вчора, наприклад, я спочатку відвідав свято: син мого приятеля вперше надів чоловічу тогу; потім — весільний сніданок; після цього на прохання іншого приятеля був присутній на пов’язаних із його справою слуханнях у суді; ще один знайомий просив мене засвідчити його заповіт, а інший — підтримати його призначення на державну посаду. Важко порахувати, скільки днів я витрачаю в Римі на всю цю метушню. Та коли вдається поїхати в село, там усе відбувається зовсім по-іншому. Там я можу зосередитися на своїх наукових дослідженнях, а також відновлюю сили помірними фізичними навантаженнями і лазнею. Там не треба вислуховувати нескінченні плітки та роздавати доручення. Я живу сумирно, спілкуючись тільки з книжками. Це — найшляхетніше з усіх можливих занять. Щасливою є та людина, котра може відійти від справ і жити у своєму родовому маєтку, котра не позичає грошей, не служить у війську і тримається на відстані від метушні форумів. Замість усього цього такий римлянин обробляє свої виноградники, дивиться, як пасуться його отари, або, лежачи на м’якій траві під віковим дубом, слухає, як щебечуть у кроні пташки.

⁕ ⁕ Коментар ⁕ ⁕

Багаті та впливові римляни спогорда дивилися на тих, хто добував собі хліб власною працею. Цицерон склав цілий список занять, які вважав неприйнятними для шляхетної людини («Про обов’язки», 1.42 і 2.87–2.89). Прості римляни, однак, не могли дозволити собі бути особливо розбірливими. Найпростіше, здається, було б об’єднати римський плебс в один клас, але він був так само структурованим і багатошаровим, як і вищі ешелони. Найочевиднішим кроком до кращого життя було опанування ремесла: кваліфікована праця оплачувалася вдвоє вище, ніж некваліфікована. Але навіть і некваліфікована фізична праця не була однаковою — від сільськогосподарських робітників на селі до будівельників і носіїв у містах. Те, що більшість римлян мала рабів, зовсім не означало, що вони не мусили заробляти собі на прожиток. Заключний буколічний пасаж Фалкса про радощі сільської праці досить-таки далекий від правди про ту виснажливу, важку роботу, що її доводилося виконувати більшості селян; Фалкс тут дослівно повторює другий із «Еподів» Горація.

Для тих, хто мав великі статки, працею було виконувати обов’язки, що накладало на них життя, сповнене дозвіллям: необхідність брати участь у суспільних справах, патронувати своїх клієнтів, бути присутнім на багатьох церемоніях і різноманітних заходах, а також задовольняти власні інтелектуальні потреби. «Листи» Плінія (1.9) надають гарний приклад того, чим заповнював свій день багатий і шляхетний римлянин. Такого штибу люди часто нарікали на метушню та мріяли про спокій і тишу своїх сільських садиб.

Найшляхетнішим вважався прибуток, який давали сільські володіння. Усі, кому вдавалося заробити якісь гроші, скоро починали шукати шлях до більш вишуканого товариства і знаходили його, інвестуючи гроші у володіння землею. Соціальній мобільності сприяли також ремесло і торгівля. Римські товари, від високоякісного скла до популярного соусу до риби, що мав назву гарум, продавалися по всій імперії та за її межами. Соціальна верхівка дивилася на такі заняття спогорда, але й сама ними не гребувала. Найчастіше аристократи наймали підставних осіб, наприклад зі своїх колишніх рабів, які представляли їхні інтереси в торгових операціях, дозволяючи своїм наймачам «не бруднити рук». Окрім того, римська еліта багато вкладала у міську нерухомість, хоча в масштабах більш скромних, ніж горезвісний Красс. Більша частина міського житла будувалася нашвидкуруч і з того, що знайдеться, тож обвали та пожежі були звичайною справою. Оповідь про будівлю, що завалилася, ґрунтується на свідченнях Авла Геллія («Аттичні ночі», 15.1) і Цицерона («Листи до Аттика», 14.9). Особливо вражає у Геллієвій розповіді про те, як він дивився на пожежу, повна відсутність цікавості до людей. Він ніде не згадує, чи вдалося врятуватися тим, хто був усередині, і навіть не звертає уваги на це питання. Єдина думка, на яку його наводить нещаслива подія, стосується фінансових ризиків, пов’язаних із подібними інвестиціями.

Форма тоги та спосіб її носіння насправді і досі залишаються недостатньо вивченими. Опис Квінтиліана («Повчання до оратора», 11.3) має на меті наголосити на тому, яким складним було це вбрання. Почасти саме непрактичність тоги як одягу робила її такою цінною, своєрідним статусним маркером. Складка на грудях називалася синусом, через це намагання втертися комусь у довіру почали називати інсинуацією. Підтримувати чистоту тоги було непросто, особливо враховуючи те, що римляни не прали милом. Натомість вони застосовували різноманітні лужні рідини, найрозповсюдженішою з яких була сеча. Через те що за тогою було дуже важко доглядати, вона поступово вийшла зі щоденного вжитку та почала використовуватися тільки в офіційних випадках, — наприклад, для відвідування гладіаторських ігор, на яких був присутній імператор. У ранній імперії її вже повсюдно заміняв плащ, відомий під назвою лацерна[23].

Опис Александрії, що його приписують імператору Адріану і який насправді датується набагато пізнішим історичним періодом, можна знайти в «Історії Августів: Фірм, Сатурнін, Прокул і Боноз» (8). Едикт Діоклетіана про максимальні ціни, виданий у 301 р., містить відомості про розмір щоденної платні для всіх категорій ремісників і робітників. Ціни у ньому вказані в денаріях, бо в III ст. був період дуже високої інфляції; через те порівнювати їх із цінами ранньої імперії в сестерціях слід дуже обережно. Життя мегабагатія Красса описане Плутархом у творі «Красс». Статистику, пов’язану із життям і кар’єрою колісничого Діокла, взято із запису Cil 14.2884. Амміан Марцелін описує чаклунство, що застосовувалося під час змагань із метою вплинути на результат («Діяння», 26.3.3). Любов Калігули до свого коня Інцитата описана у Діона Кассія в «Римській історії» (59.14) і у Светонія в творі «Калігула» (55). Вигаданий персонаж Трималхіон і його бенкет, який вражає уяву, описані в романі Петронія «Сатирикон», а подробиці більш звичайних клубів моделі «Обід і похорон» найповніше представлені в записі CIL 14.2112.

⁕ Розділ IV ⁕

Які римляни, така й романтика

Якби можна було обійтися без дружин, життя зробилося б набагато простішим. Та природа розпорядилася так, що легкого життя для нас не існує, хоч із дружинами, хоч без них. Отже, коли вже заводити дружину, то необхідно хоча б добряче продумати, якої