Марк Сідоній Фалкс - Звільни свого внутрішнього римлянина

бідолах згорда. Нас, на верхніх ложах, раби не знали, як удовольнити, але при цьому відкрито відмовлялися подавати напої тим, хто сидів унизу. А якщо хто-небудь із тих, хто обідав, насмілювався простягти руку не до того хлібного кошика і взяти м’якший шматок, тут-таки звучав різкий окрик: «Будьте ласкаві брати зі свого кошика! Запам’ятайте свій сорт хліба!» Це змушувало невдаху одразу ж покласти той шматок назад. На жаль, багато великих домогосподарств сьогодні мають таких от нахабних рабів. Це відбувається через те, що раби дорого коштують. Раб ціною у декілька тисяч сестерціїв швидко доходить висновку, що він вартий більшого, ніж вільна людина. Мені було шкода клієнтів мого товариша, котрі чвалали вгору, на Есквілін, крізь дощ і град холодного зимового дня тільки для того, щоб його раби поводилися з ними як із собаками, доки ми пригощалися омарами та спаржею.

Римлянин — це передовсім гарні манери. За столом намагайтеся розважити гостей своєю чарівливістю та дотепністю. Багатство робить людину самовдоволеною і надзвичайно захопленою власними думками, тож будьте обережні й не зловживайте повчаннями. Намагайтеся дотримуватися стриманої елегантності. Нещодавно я приймав одного гостя, який нестримно їв упродовж усього обіду, а потім, коли почали прибирати посуд, зібрав залишки в серветку, щоб узяти їх із собою. Соски свині, поросячі реберця, голуба, що сочився соусом, навіть розрізану навпіл лугову пташку та майже цілу щуку — все це разом він загорнув у заплямовану серветку та звелів своєму рабові нести додому. То був дуже незручний момент; усе, що залишалось зробити решті присутніх, — лежати та вдавати, ніби вони нічого не помітили.

Межа між екстравагантністю та вульгарністю є дуже тонкою. Якось увечері я опинився у надзвичайно строкатому й екстравагантному товаристві. Господар прийому прибув із запізненням (на його думку, це було модним, а не образливим) у паланкіні, що його несли лакеї в металевих нагрудних панцирах. Його улюблений хлопчик-раб ішов попереду, готовий до будь-яких розпоряджень свого повелителя. Іще один хлопчик-раб ішов на чолі цієї невеличкої процесії, граючи одразу на кількох сопілках. Відчувши необхідність справити фізіологічну потребу, господар клацнув пальцями. На цей знак молодий раб-євнух вийшов наперед зі срібним горщиком, у який його господар помочився. Ще один раб підніс йому води; він вимив руки і витер їх об волосся своїх рабів.

Нарешті, коли ми лягли за столи, увійшли двоє ефіопів із маленькими шкіряними бутлями на кшталт тих, котрі бачиш у руках людей, які посипають піском арену, та полили наші руки вином. Длубаючи в зубах срібною голкою, господар пояснив нам причину свого запізнення.

— Друзі, — сказав він. — Боюся, мені було б незручно пригощати вас, не закінчивши гру в кості.

Раб приніс столик із горіхового дерева та кришталеві кості — і якийсь час господар продовжував грати. Тим часом нам, нещасним гостям, залишалося тільки вивчати розставлені перед нами делікатеси. Ложки на цій учті були срібними й важили, мабуть, не менше півфунта кожна, тож сам по собі процес споживання виявився непростим. Потім до зали внесли кілька скляних бутлів, закоркованих гіпсом, із табличками, на яких було виведено: «Найкраще фалернське вино сторічної витримки». Їх поставили просто перед нами, щоб ми розуміли, що саме п’ємо. Доки ми пили, раб приніс срібний кістяк, у якого всі суглоби були рухомими й могли повертатися в будь-який бік. Для нашої розваги господар на ім’я Трималхіон кидав той кістяк на стіл, змушуючи його набувати дивовижних поз.

Потім подали жирних курчат і гусячі яйця в тісті. Трималхіон ухопився за живіт: йому було недобре.

— Вибачте, панове, але мій кишечник забунтував, і вже кілька днів я маю закріп. Так бурчить у шлунку, що можна подумати, ніби там скаче та мукає бик. — Він трохи підняв ногу, й кімната наповнилася непристойними звуками та смородом. — Тому не давайте собі клопоту, затримуючись; якщо комусь треба йти, спокійно йдіть, немає чого соромитися. Краще вийти, ніж застрягнути, як я зазвичай кажу. Надворі вже все готове: вода, ноші, раб із губкою для вмивання.

Нам залишалося тільки подякувати йому за виявлену доброту й турботу.

І тільки тоді принесли й опустили на стіл величезного смаженого кабана. Трималхіон уважно його вивчив.

— Якого біса! — вигукнув він. — Цього кабана не випатрали! Клянуся Геркулесом, кухар до нього навіть не доторкнувся! Приведіть-но його сюди!

Сердегу приволокли.

— Роздягніть його! — наказав господар.

Із кухаря хутко зірвали одяг, і він стояв, дрижачи, між двома катами, яких теж устигли покликати. Ми всі узялися просити за бідолаху, мовляв, із ким не буває: «Трималхіоне, зроби виняток, відпусти його».

Мушу зізнатися, що особисто я був спантеличений, тож нахилився до свого сусіда й прошепотів:

— Хіба таке можливо, щоб нормальний кухар забув випатрати кабана? Це — злочинна недбалість. Коли б мій кухар утнув таке, я б не попустив.

Та, на мій подив, Трималхіон, схоже, вирішив не виявляти суворості.

— Що ж, — сказав він, — хай покаже, чого варта його кухарська майстерність, і випатрає кабана просто зараз.

Кухар надягнув туніку, взяв м’ясницький ніж і розрізав кабану черево. І тут раптом із розрізу линув цілий потік ковбас, пирогів і солодощів упереміш. Усі присутні одночасно заплескали в долоні, захоплені цим розіграшем.

— Хвала кухарю! — дружно закричали ми всі, і його було нагороджено чашею вина з коринфської бронзової амфори.

Невинні веселощі, я б сказав, але навряд чи таке можна назвати бенкетом шляхетної людини.

Якщо ви занадто бідні, щоб купити віллу для прийому гостей, подумайте про вступ до клубу. Формально ці клуби створені для того, щоб можна було накопичити гроші на пристойний похорон, та в більшості випадків вони влаштовують для своїх членів бенкети і мають велику популярність серед заможного, але простого люду. Я є почесним президентом однієї з таких асоціацій. Вступний внесок зазвичай становить сто сестерціїв плюс амфора доброго вина. Щомісячний внесок — один сестерцій. Після смерті члена клубу його родина одержує триста сестерціїв на поховання і п’ятдесят — на похоронну процесію. Приблизно раз на місяць ми влаштовуємо загальні обіди, і члени клубу зобов’язані зробити внесок у вигляді амфори пристойного вина, хліба та сардин. Існує певний набір правил, аби ці обіди не перетворилися на бучну пиятику. Якщо хтось починає ходити кімнатою та змінювати місце за столом просто так, влаштовуючи безлад, на нього чекає штраф у чотири сестерції. Якщо хто-небудь зчиняє сварку чи бешкетує, його штраф становитиме дванадцять сестерціїв. За неповагу до мене, президента, платять двадцять сестерціїв. Мушу зізнатися, що не завжди відвідую ці обіди; іноді замість себе я посилаю уповноваженого представника. Та якщо вже приходжу,