Міхаель Андреас Гельмут Енде - Нескінченна історія

Морла витріщила на нього свої велетенські безтямні

очі.

- А нам усе одно, чи не так, стара? - пробулькотіло у відповідь.

- Тоді ми всі загинемо. - закричав Атрею. - Ми всі!

- Малий, послухай-но. Нас це нітрохи не обходить, - відповіла Морла. - Для нас уже немає нічого важливого. Все байдуже. Геть усе.

- Але Ніщо поглине і тебе, Морло! - розгнівано кричав Атрею. - І тебе також! Чи, може, ти собі думаєш, що раз ти така стара, то переживеш і Фантазію?

Послухай-но, малий, - клекочучи, проговорила Мор­ла, - ми вже дуже старі, малий, дуже-дуже старі. Ми вже досить пожили на світі. Багато побачили. Для того, хто знає стільки, скільки знаємо ми, ніщо вже не має значення. Усе вічно, безнастанно повторюється: день і ніч, літо і зима. Світ пустий і позбавлений сенсу. Все рухається по колу. Те, що виникає, колись мусить зникнути; те, що народжується, мусить вмерти. Усе зрівноважене: добре і зле, дурне і муд­ре, гарне й огидне. Все минуще. Все пусте. Немає нічого істинного, нічого важливого.

Атрею не знав, що й казати. Погляд темних і глибоких, як вир, безтямних очей Прадавньої Морли паралізував його здатність мислити. За якийсь час він почув, як вона знову заговорила:

- Ти ще зовсім молодий, малий. А ми вже дуже старі. Якби ти був таким старим, як ми, ти б знав, що немає нічо­го, крім смутку. Послухай-но, малий. Чому б нам оце не вмерти - тобі, мені, Дитинній Царівні і всім-всім-всім? Адже однаково все на світі - позірне, це лише гра в ніщо, тільки мана. Усе однаково, все байдуже. Дай нам спокій, малий. Іди собі геть.

Атрею зібрав усю свою волю, щоби не піддатися заціпе­нінню, яке охоплювало його, коли він відчував на собі її погляд.

- Але якщо ти знаєш аж так багато, то, мабуть, знаєш і те, що за хвороба у Дитинної Царівни та чи є від неї ліки? - сказав він.

- Ми знаємо, знаємо, чи не так, стара? Ми все знаємо, - прохрипіла Морла, - але нам однаково, чи видужає Царів­на, чи ні. То навіщо нам казати?

- Якщо тобі дійсно однаково, - наполягав Атрею, - то могла б і сказати.

- Ми могли б і сказати йому, стара, чи не так? - булькнула Морла. - Але нам не хочеться.

- Ну тоді, - закричав Атрею, - тоді тобі не все одно! То­ді ти й сама не віриш у те, що кажеш!

Запала тривала мовчанка, а тоді почувся гучний урив­частий клекіт і сопіння. Мабуть, це було щось на кшталт сміху, - за умови, що Прадавня Морла взагалі ще хоч трохи пам’ятала, що це таке - сміятися.

У кожному разі, вона сказала:

- А ти хитрий, малий. Ти диви! Послухай-но, малий, ти дуже хитрий! Ми вже давно так не тішилися, правда, стара? Дійсно: раз нам однаково, то могли б і сказати. Тому що нам однаково. Сказати йому, стара?

Знову надовго запала тиша.

Атрею напружено чекав на відповідь Морли, однак мо­вчав.

Він не наважувався перебивати запитаннями її непово­роткі, оповиті смутком думи.

Нарешті Морла заговорила:

- Ти живеш дуже недовго, малий. А от ми живемо дов­го. Вже аж занадто довго. Але всі ми живемо в часі. Ти - дуже недовго. Ми - довго. А Дитинна Царівна була ще до того, як з’явилася я. Проте вона не стара. Вона вічно юна. Послухай-но, малий, лиху його ковінька! Її тривання вимі­рюється не часом, а іменем. Вона потребує нового імені - завжди, знову і знову, щоразу нового імені. Чи тобі відоме її ім’я, га, малий?

- Ні, - зізнався Атрею. - Я ніколи його не чув. Дитин­ну Царівну всі звуть Дитинною Царівною.

- Ну, ти і не міг чути її імені, - вдоволено мовила Мор­ла. - Навіть ми не змогли би його пригадати. Проте Дитин­на Царівна вже мала безліч імен. Але всі її імена забуті. Все йде, все минає. Лиху його ковінька! Та Царівна не може жити без імені. Усе, що їй зараз потрібне, - це тільки нове ім’я; нове ім’я Дитинної Царівни. І тоді вона відразу оду­жає. Але насправді, чи одужає вона, чи ні, це нічого не змі­нить.

Морла заплющила свої очі-чорториї і почала повільно втягувати голову в панцир.

- Зачекай! - крикнув Атрею. - Звідки береться це нове ім’я? Хто може дати їй це ім’я? Де я його знайду?

- Ніхто з нас, - почув він булькання і клекіт Морли, - жодна істота в цісарстві Фантазія не може дати Дитинній

Царівні нового імені. Тому все це не має сенсу. Ні на що не сподівайся, малий. Усе це не має значення.

- Але хто може це зробити? - несамовито закричав Ат- рею. - Хто може дати Царівні ім’я, яке врятує її і всіх нас?

- Та не репетуй так! - знову промовила до нього Морла. - Дай нам спокій і йди собі геть. Ми теж не знаємо, хто мо­же це зробити.

- Якщо ти цього не знаєш, - кричав Атрею, вже майже надриваючись, - то хто міг би це знати?

Морла ще раз відкрила очі.

- Якби ти не носив Сяйво, - просичала вона, - ми би проковтнули тебе - тільки задля того, щоби ти нарешті за­мовк. Лиху його ковінька!

- Хто? - не відступався Атрею. - Скажи, хто міг би це знати, і я нарешті замовкну і дам тобі спокій!

- Але ж однаково, хто, - відповіла вона. - Можливо, Уюляля в Південному Оракулі. Може, вона. Та нас це не обходитьі

- А як мені туди дійти?

- Туди взагалі неможливо дійти, малий. Лиху його ко­вінька! Навіть за десять тисяч днів. Твоє життя занадто ко­ротке. Ти вмреш, перш ніж зможеш туди дійти. Тому що це надзвичайно далеко. Далеко на півдні. Ой як далеко, а тому все це не має значення. Тому твоє питання не має сенсу. Ми ж тобі відразу про це сказали, чи не так, стара? А тому об­лиш усе це! Дай собі спокій, мялтгй. А передусім - дай спо­кій нам!

Мовивши це, черепаха остаточно заплющила свої підс­ліпуваті очі та втягнула голову у велетенську заглибину в Кістяній Горі. Атрею зрозумів, що більше вона йому нічого не скаже.

У цей же час істота, ціла як згусток темної тіні, яка зро­дилася зі щільного мороку нічної віддаленої пустизни, взя­ла Атреїв слід і рушила в бік Боліт Смутку. Нічому і нікому в Фантазії вже не вдасться збити